Толерантні вуха
Дмитро Павличко
Бомба розірвалась в Атланті!
Кров стоїть в розбитім діаманті,
Цілий світ клекоче! Білий Дім
Тяжко тужить. Рятувать ходім,
Та при тім не згадуймо Бамута,
Ні Урус-Мартана, ні Шалі,
Ні Шатоя, де чеченська рута —
Кров цвіте в калюжах на землі.
Хай Росія ту Чечню теребить,
Хай літає чорнокрилий лебідь
Над стражденним краєм досхочу, —
Не доводьмо Біла до плачу.
Бо ж йому Чечня болить так само,
Та цього не демонструє він;
Там — Сараєво, а там — Гуантанамо,
Там — з Атланти чути скорбний дзвін.
Отже, будьмо дуже обережні,
Як бувають завжди незалежні,
Співчуваймо і ганьбім терор,
Та не той московський людомор,
Що скидає бомби на аули,
Атакує танками бабусь…
В Білім Домі про таке й не чули,
А як чули, то мовчать чомусь.
Отже, й нам належиться мовчати
І катів Ічкерії влещати,
Затикати совісті уста
І в брехні звиватись, як глиста!
Треба довести, що толерантні,
Маєм вуха й зовсім не дурні, —
Чуєм бомби вибух десь в Атланті,
Та не чуєм криків із Чечні!
***
Про вірш
Пристрасна й водночас шляхетна інтимна сповідь про всепоглинаюче кохання, душевну чистоту та радість злиття закоханих сердець.
Історія
Твір створено видатним українським поетом, перекладачем і громадським діячем Дмитром Павличком (збірок «Гранослов» (1968), «Сонети подільської осені» (1973) або «Таємниця твого обличчя» (1974)). Будучи однією з центральних постатей українського шістдесятництва та подальшого відродження незалежності, Павличко поєднав громадянську мужність із найтоншим ліризмом.
Його поезія стала хрестоматійною для багатьох поколінь читачів, а створені на його вірші пісні (зокрема шедевр «Два кольори») увійшли до генетичного коду сучасної української нації.
Форма
Вірш звучить у формі: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Павличко віртуозно володіє строгими класичними формами (сонет, рубаї, пісенна строфа), надаючи їм пристрасної емоційної напруги.
Як читати
Вірш відкривається яскравим образом або емоційним зверненням («Бомба розірвалась в Атланті»), що миттєво підкорює щирістю та внутрішнім вогнем почуття.
У кульмінації («Отже, будьмо дуже обережні») стикаються дві стихії — драматична напруга боротьби чи розлуки та нездоланна жага гармонії й любові, що тримає світ.
Завершальні рядки («Та не чуєм криків із Чечні») звучать з карбованою афористичною силою, карбуючи в серці читача високий моральний ідеалізм автора.
Теми: громадянська лірика · інтимна лірика · людська гідність · правда життя