Це Ти створив мене таким...
Дмитро Павличко
Це Ти створив мене таким —
Неподужанним і слабким,
Невільником, хоч без ярма,
Немудрим з ясністю ума,
Хитким, неначе терези,
Веселим з усміхом сльози,
Сліпцем, що ходить навмання
З жагучим зором пізнання!
Чи це приємно так Тобі,
Що тяжко падаю в журбі,
Що дух мій ламлеться, як скло,
І рветься плоть, як барахло?
Скажи, навіщо був цей твір,
Що напівянгол, напівзвір?
Де ж у моїм єстві моє,
Що само з себе постає,
Що незалежне від Твоїх
Жадань — невже це тільки гріх?
Невже моє — це тільки зрив
Угод з Тобою та порив
До тих непроясненних сфер,
Де паном ходить Люцифер,
Невже свідомість, плач і сміх,
Це все Твоє — мій тільки гріх.
О, Боже, розлучи земне
З небесним — і врятуй мене!
Про вірш
Драматична молитва-суперечка з Богом про суперечливу природу людини — «напівангола, напівзвіра», яка шукає в собі власне, незалежне від Творця начало і благає розлучити земне з небесним.
Історія
Релігійно-філософська лірика посідає важливе місце в пізній творчості Дмитра Павличка. Після десятиліть радянської цензури, коли розмова з Богом у поезії була майже неможливою, поет відкрито звертається до біблійних мотивів, псалмічної інтонації, до одвічних питань гріха, свободи волі та сенсу людського існування.
Вірш «Це Ти створив мене таким...» продовжує давню традицію поетичного діалогу з Творцем, що в українській літературі сягає Сковороди та Шевченкових «Давидових псалмів». Водночас текст позначений модерним сумнівом: ліричний герой не просто кається, а допитується, де межа між Божим задумом і власною відповідальністю людини.
Форма
Твір написано чотиростопним ямбом із суміжним римуванням: рядки йдуть парами («таким — слабким», «ярма — ума», «терези — сльози»). Чоловічі рими надають висловлюванню карбованості, афористичності, а щільна парна будова нагадує ланцюг аргументів у суперечці.
Вірш не поділено на строфи: це суцільний монолог, де наростання риторичних запитань («Чи це приємно так Тобі...?», «Скажи, навіщо був цей твір...?», «Невже...») готує фінальний вигук-молитву «О, Боже, розлучи земне / З небесним — і врятуй мене!». Перенесення останньої фрази через рядок підкреслює розрив, про який благає герой.
Як читати
Перша частина вірша — каталог антитез: «неподужанний і слабкий», «невільник, хоч без ярма», «немудрий з ясністю ума», «веселий з усміхом сльози», «сліпець... з жагучим зором пізнання». Людина постає як живий оксиморон, у якому співіснують протилежності, і це не вада окремої особи, а сам задум творіння.
Далі тон загострюється: порівняння духу, що «ламлеться, як скло», і плоті, що «рветься, як барахло», звучать навмисно грубо, майже зухвало. Ліричний герой ставить Богові незручне питання: якщо все в людині — від Творця, то що ж належить їй самій? Невже власним є тільки гріх, тільки «зрив угод» і порив до сфер, «де паном ходить Люцифер»?
Фінальне благання «розлучи земне з небесним» можна читати двояко: як прагнення очищення, звільнення від внутрішньої роздвоєності, і як визнання, що саме це поєднання і є мукою людського буття. Вірш не дає відповіді, але чесно фіксує екзистенційний неспокій людини перед Богом — суміш бунту, смирення і надії на порятунок.
Теми: діалог з Богом · роздвоєність людської природи · гріх і свобода волі · пошук власного «я» · екзистенційний неспокій · прагнення спасіння