“Я згадую тебе, хоч ти – переді мною…”
Дмитро Павличко
Я згадую тебе, хоч ти – переді мною.
Я збуджую в собі неткнутий сивиною
Дівочий образ твій – вставай, моя душе,
І світло засвіти, і вийди з павутиння
Такою, як була, а ти ж була богиня,
Володарка моя в прозорім негліже.
І справді ти встаєш із пам’яті моєї,
Я сліпну, як бджола в глибинах орхідеї,
В твоїй сяйливості. І сивина густа,
І материнства слід у перезрілій плоті,
І погляд, як туман часу на позолоті,
І скорбні, наче храм зачинений, уста –
І все, що ти в житті придбала, моя люба,
Працює на твоє володарство, як згуба,
Куди тепер мене заводиш нишкома,
І роздягаєшся так звільна, так поволі,
Що за той час віки в твоєму ореолі
То гаснуть, то горять. Я є. Мене нема.
***
Про вірш
Пристрасна й водночас шляхетна інтимна сповідь про всепоглинаюче кохання, душевну чистоту та радість злиття закоханих сердець.
Історія
Твір створено видатним українським поетом, перекладачем і громадським діячем Дмитром Павличком (збірок «Гранослов» (1968), «Сонети подільської осені» (1973) або «Таємниця твого обличчя» (1974)). Будучи однією з центральних постатей українського шістдесятництва та подальшого відродження незалежності, Павличко поєднав громадянську мужність із найтоншим ліризмом.
Його поезія стала хрестоматійною для багатьох поколінь читачів, а створені на його вірші пісні (зокрема шедевр «Два кольори») увійшли до генетичного коду сучасної української нації.
Форма
Вірш звучить у формі: модерний тонічний вірш. Гнучкий змінний ритм із психологічними перебоями та смисловими акцентами.
Вільна строфічна будова, підпорядкована зміні емоційного стану. Павличко віртуозно володіє строгими класичними формами (сонет, рубаї, пісенна строфа), надаючи їм пристрасної емоційної напруги.
Як читати
Вірш відкривається яскравим образом або емоційним зверненням («Я збуджую в собі неткнутий сивиною»), що миттєво підкорює щирістю та внутрішнім вогнем почуття.
У кульмінації («І материнства слід у перезрілій плоті») стикаються дві стихії — драматична напруга боротьби чи розлуки та нездоланна жага гармонії й любові, що тримає світ.
Завершальні рядки («То гаснуть, то горять. Я є. Мене нема») звучать з карбованою афористичною силою, карбуючи в серці читача високий моральний ідеалізм автора.
Теми: громадянська лірика · інтимна лірика · філософія буття · людська гідність