Як я помру, до мене не підходь,
І рук своїх ти не клади на мене,
Бо дотик твій відчує моя плоть,
І серце стрепенеться вже студене.
Та на моїм обличчі не сяйне
Щасливий усміх – познак воскресіння,
І мука смерті знов скує мене,
І знову плоть мою оберне в тління.
Та ні! Прийди і доторкнись чола,
Де застигати будуть риси вперті.
Дай тої муки, що в житті була
Безтямою мого кохання й смерті.
***
Пристрасна й водночас шляхетна інтимна сповідь про всепоглинаюче кохання, душевну чистоту та радість злиття закоханих сердець.
Твір створено видатним українським поетом, перекладачем і громадським діячем Дмитром Павличком (збірок «Гранослов» (1968), «Сонети подільської осені» (1973) або «Таємниця твого обличчя» (1974)). Будучи однією з центральних постатей українського шістдесятництва та подальшого відродження незалежності, Павличко поєднав громадянську мужність із найтоншим ліризмом.
Його поезія стала хрестоматійною для багатьох поколінь читачів, а створені на його вірші пісні (зокрема шедевр «Два кольори») увійшли до генетичного коду сучасної української нації.
Вірш звучить у формі: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Павличко віртуозно володіє строгими класичними формами (сонет, рубаї, пісенна строфа), надаючи їм пристрасної емоційної напруги.
Вірш відкривається яскравим образом або емоційним зверненням («Як я помру, до мене не підходь»), що миттєво підкорює щирістю та внутрішнім вогнем почуття.
У кульмінації («І мука смерті знов скує мене») стикаються дві стихії — драматична напруга боротьби чи розлуки та нездоланна жага гармонії й любові, що тримає світ.
Завершальні рядки («Безтямою мого кохання й смерті») звучать з карбованою афористичною силою, карбуючи в серці читача високий моральний ідеалізм автора.
Теми: громадянська лірика · комічне й сатиричне · інтимна лірика · людська гідність