Якби я втратив очі, Україно,
То зміг би жить, не бачачи ланів,
Поліських плес, подільських ясенів,
Дніпра, що стелить хвилі, наче сіно.
У глибині моїх темнот і снів
Твоя б лунала мова солов'їно;
Той світ, що ти дала мені у віно,
Від сяйва слова знову б заяснів.
Я глухоти не зможу перенести,
Бо не вкладе ніхто в печальні жести
Шум Черемоша, співи солов'я;
Дивитися на радощі обнови,
Та материнської не чути мови, —
Ото була б загибель — смерть моя.
Сонет-сповідь, у якому поет визнає, що зміг би жити, втративши зір, бо Україна звучала б для нього мовою, але глухоти, яка забрала б материнську мову, не переніс би.
Дмитро Павличко — один із найвизначніших майстрів українського сонета: йому належать збірки «Сонети подільської осені» (1973) і «Таємниця твого обличчя» (1979), а також численні сонети, розпорошені по інших книжках. У цій формі поет поєднував строгу класичну дисципліну з особистою пристрастю.
Вірш «Якби я втратив очі, Україно» — зразок патріотичного сонета, у якому любов до Батьківщини виражено через найінтимніший досвід — чуттєве сприйняття світу. Як і багато творів Павличка, він утверджує рідну мову як найвищу цінність, без якої не уявити ні людини, ні народу.
Твір написано у формі класичного сонета: два катрени і два терцети п'ятистопного ямба. У катренах використано кільцеве римування з дзеркальною зміною («Україно — ланів — ясенів — сіно», далі «снів — солов'їно — віно — заяснів»), що відповідає італійській традиції з двома наскрізними римами.
Терцети римуються за схемою ccd eed («перенести — жести — солов'я», «обнови — мови — моя»). Така будова дає сонетові чітку логіку: катрени розгортають першу тезу (сліпота), терцети — антитезу (глухота), а фінальний рядок стає ударним висновком-«замком».
Перший катрен — ніжний перелік того, що поет утратив би разом із зором: лани, поліські плеса, подільські ясени, Дніпро, що «стелить хвилі, наче сіно». Це порівняння поєднує велич ріки зі звичною сільською працею, роблячи пейзаж рідним і теплим. Проте ліричний герой упевнений: він зміг би жити й без цих картин.
Причина цієї впевненості — у другому катрені: у «глибині темнот і снів» звучала б мова України, «солов'їно» дзвінка. Світ, що Батьківщина дала поетові «у віно», тобто як посаг, знову «від сяйва слова заяснів» би. Слово виявляється сильнішим за зір, воно саме є світлом.
Терцети розкривають протилежний досвід — глухоту. Жести, хоч якими виразними, не передадуть «шум Черемоша, співи солов'я», а головне — материнської мови. Повтор образу соловейка пов'язує частини сонета, а фінальне «Ото була б загибель — смерть моя» звучить як урочиста клятва. Для поета втратити мову — означає втратити саме життя.
Теми: любов до України · рідна мова · рідний краєвид · слово як світло · патріотична сповідь