Немає правди на землі й не буде,
Допоки не зійде Чечня з хреста,
Допоки Ти в її пробиті груди,
Всевишній Боже, не вкладеш перста,
Не скажеш — ось вона, жива! Не знаю,
Чи ми вже трупи всі, а чи живі,
Як дивимось на тих державців зграю,
Що катові вклонились у Москві?
Чия це воля? Де Твоя десниця,
Що людство захищає від біди?
О Господи, а може, це нам сниться?
Так прожени сновидиво! Збуди!
***
Полум’яний патріотичний вірш про синівську вірність рідній землі, відповідальність за долю України та боротьбу за національну гідність.
Твір створено видатним українським поетом, перекладачем і громадським діячем Дмитром Павличком (збірок «Гранослов» (1968), «Сонети подільської осені» (1973) або «Таємниця твого обличчя» (1974)). Будучи однією з центральних постатей українського шістдесятництва та подальшого відродження незалежності, Павличко поєднав громадянську мужність із найтоншим ліризмом.
Його поезія стала хрестоматійною для багатьох поколінь читачів, а створені на його вірші пісні (зокрема шедевр «Два кольори») увійшли до генетичного коду сучасної української нації.
Вірш звучить у формі: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Павличко віртуозно володіє строгими класичними формами (сонет, рубаї, пісенна строфа), надаючи їм пристрасної емоційної напруги.
Вірш відкривається яскравим образом або емоційним зверненням («Немає правди на землі й не буде»), що миттєво підкорює щирістю та внутрішнім вогнем почуття.
У кульмінації («Як дивимось на тих державців зграю») стикаються дві стихії — драматична напруга боротьби чи розлуки та нездоланна жага гармонії й любові, що тримає світ.
Завершальні рядки («Так прожени сновидиво! Збуди») звучать з карбованою афористичною силою, карбуючи в серці читача високий моральний ідеалізм автора.
Теми: громадянська лірика · рідна мова і земля · людська гідність · правда життя