День розсвітає і минає,
Мов немає
Кружевом чорним тьма кружляє,
День спиває.
Мов сова, сіра мряка сіла,
День згасила,
Пухнасті крила розпустила,
Все закрила;
Мов заслонила за горою
Все собою:
Мій край коханий, долю мою,
Любов мою.
Мій край чудовий, гори горді,
Річки сині.
І я мов човен на розводді,
на крижині;
І я мов човен, що без керми,
без весельця,
Туга доходить до дна серця,
До дна серця…
(1916)
Елегійний плач еміграційного відчуження, де безвихідь вигнання увиразнюється через символіку мороку, а образ самотнього човна втілює екзистенційну крихкість людини, відірваної від рідного краю.
Вірш написано 1916 року в австрійському таборі для біженців Гмінд (Нижня Австрія), куди Марійка Підгірянка (Марія Домбровська) потрапила з малолітніми дітьми під час Першої світової війни внаслідок евакуації цивільного населення з охопленої воєнними діями Галичини.
Табірні реалії Гмінда позначилися жахливими злиднями, голодом, тифом та високою смертністю. Попри виснаження й постійну небезпеку для родини, поетеса разом з іншими вихідцями з Галичини організувала в таборі школу для дітей, а ночами творила щемливу громадянську та автобіографічну лірику.
Поезія «На чужині» стала одним із вершинних зразків української воєнної елегії міжвоєнного періоду. Вона фіксує переломний етап у творчості Підгірянки — перехід від споглядального карпатського неоромантизму до драматичного осмислення загальнонаціональної та персональної трагедії біженства.
Твір побудовано як комбіновану строфічну композицію на основі чотиристопного хорея з ритмічним скороченням (усіченням) кожного другого рядка до двостопного хореїчного клаузульного відлуння. Ця пульсація створює ефект задихуваності, урвистого схлипу та гнітючого згасання звуку.
Римування суміжне, парне (АА BB CC...), суто жіноче (минає — немає, сіла — згасила, горді — розводді), що в поєднанні з коломийковим інтонаційним корінням надає віршу рис причітної пісні-голосіння з характерною рефренною симетрією («до дна серця, / До дна серця»).
Образна тканина твору розгортається через поглинання світла пітьмою: антропоморфна «сіра мряка», що «мов сова» розпускає пухнасті крила, переростає в зловісний тотальний морок, який буквально стирає сонячний день і заступає просторовий горизонт. Темрява тут постає матеріальною, задушливою субстанцією відчуження.
Пластичний образ рідного краю («гори горді, / Річки сині») конструюється за принципом антитези до чужинного безликого мороку. Пам'ять про батьківщину діє як внутрішній сакральний топос, який фізично затуляє стіна чужих просторів, поглиблюючи почуття клаустрофобії у табірному засланні.
Символіка «човна на розводді, на крижині», позбавленого керма й весел, відсилає до архетипу морської мандрівки без порятунку, де крига маркує крижаний холод нечулого оточення. Фінальний спондейний повтор «До дна серця» локалізує метафізичний біль у тілесному центрі людського буття.
Теми: чужина та еміграція · туга за рідним краєм · Перша світова війна · самотність і безпорадність · ностальгія · психологічний пейзаж