По гаю походжаю,
Кружляють скрізь листки,
Килимами вкривають
Доріжки і стежки.
І мрії мої ранні
Схилились в самоті
На скатерті багряні
Й килими золоті.
І кряче чорний ворон
В осінній тишині,
І вітер непоборний
Копотить в тумані
Відгонить мрії ранні
І рве на клапоті
Всі скатерті багряні
Й килими золоті.
Десь моя мрія плаче,
Слізок не витира;
Десь чорний ворон кряче,
Мов глумиться: кра-кра!
І думи розповиті
Скиглять у сірій млі
На чорній, неукритій,
Промокнутій землі.
Драматична елегія зображує крах світлих дівочих сподівань під нищівним подихом осінньої негоди, трансформуючи листопад у трагічний образ руйнації ідеалу.
Твір постає показовим зразком жіночої модерної елегійної поезії початку ХХ століття, де Марійка Підгірянка виходить за межі суто фольклорної традиції й наближається до поетики українського символізму та раннього модернізму (подібно до творів Лесі Українки, Олександра Олеся чи Уляни Кравченко).
Ця лірика відбиває стан душевного надлому, знайомий молодій інтелігенції Західної України зламу епох, коли романтичні мрії про служіння суспільству та піднесену любов розбивалися об холодну реальність соціального знедолення, самотності та провінційної глухоти.
Поезія написана правильним чотиристопним ямбом із чергуванням жіночих і чоловічих рим (abab). Такий вибір розміру додає пружності та внутрішньої напруги розгортанню драматичного сюжету.
Ритмомелодика побудована на динамічній градації: спочатку плавна, споглядальна хода поступово переходить у стрімкий, дисгармонійний ритм під ударами поривів вітру («і вітер непоборний копотить в тумані»), що підкреслюється звукописом глухих і свистячих приголосних.
Початкова ідилія золотого осіннього парку з його коштовними метафорами («скатерті багряні й килими золоті») виявляється крихкою декорацією. На неї проектуються «мрії ранні» ліричної героїні — образ юнацької чистоти, наївних сподівань та творчих поривань, що шукають розради на самоті з природою.
Вторгнення ворожих стихій руйнує цей естетизований мікросвіт: архетиповий чорний ворон постає вісником фатальної сили й глумливого відчуження («мов глумиться: кра-кра!»), а нестримний вітер розриває пишні шати на клапті. Фінальний образ «розповитих дум», що беззахисно скиглять на холодній промокнутій землі, надає поемі експресіоністичного трагізму покинутості й екзистенційної оголеності.
Теми: крах ілюзій і мрій · осінній пейзаж · душевний біль · символіка ворона · модерністська елегія · самотність ліричного героя