В удовичій одежі йдеш
Через сей світ
І ноги на терни кладеш
Вже сотки літ.
Зі змучених грудей трясеш
Кровавий слід.
І руки сковані несеш
Вже сотки літ.
Падеш, як пада на сніги
Ізмерзлий цвіт,
Бо мучать Тебе вороги
Вже сотки літ,
І чорна зрада гріб гребе
Тобі в привіт,
Бо діти зраджують тебе
Вже сотки літ.
Драматичний громадянсько-історіософський плач-реквієм, у якому крізь біблійний та трагічний образ скривдженої Матері-Батьківщини осмислюються багатовікові страждання народу, спричинені зовнішніми ворогами та внутрішнім гріхом національної зради. Пафос твору скорботний, трагедійний і гнівно-викривальний.
Вірш постав у період краху визвольних змагань українського народу (доби Першої світової війни, виснажливої боротьби ЗУНР та УНР), коли короткий спалах надії на власну державність змінився новою окупацією, братовбивчим розбратом і хвилею політичних розчарувань. Марійка Підгірянка, яка особисто пережила лихоліття таборів для біженців у Гмюнді та руйнацію рідного краю, гостро відчувала національну трагедію.
У доробку авторки, яка здебільшого відома як ніжний лірик і дитяча письменниця, цей твір посідає виняткове місце, виявляючи потужний громадянський темперамент, споріднений із саркастично-болісною музою Тараса Шевченка, Івана Франка («Сідоглавому») та Олександра Олеся («Кому повім печаль мою»).
Твір написано ямбом із чергуванням чотиристопних (непарні) та двостопних (парні) рядків. Коротка друга і четверта стопи діють як важкі удари долі чи метроном невблаганного часу, концентруючи драматичну напругу до крайньої межі.
Особливої суворості поезії надає монорима або наскрізне рефренне римування на парних рядках: усі парні вірші завершуються незмінною фатальною формулою-рефреном «Вже сотки літ» / «світ» / «слід» / «цвіт» / «привіт». Такий прийом нагнітає відчуття історичної безвиході та замкненого кола страждань.
Центральний образ поезії — алегорична постать України в «удовичій одежі», що мандрує пустелею світової байдужості. Одяг удови, терни під босими ногами та сковані кайданами руки створюють архетипний для українського бароко і романтизму образ стражденної Богородиці або Христа на шляху до Голгофи. Україна постає нацією-мученицею, що століттями проливає кров за власне існування.
Експресивна метафора «Падеш, як пада на сніги / Ізмерзлий цвіт» передає трагічну приреченість молодого цвіту нації, безжально знищеного в крижаному холоді геополітичних катастроф. Сніг і лід виступають метафорами історичного заціпеніння та ворожої ворожнечі.
Найглибший філософсько-психологічний надлом твору криється в останній строфі: зовнішнє ярмо ворогів («мучать Тебе вороги») блідне перед внутрішнім пеклом яничарства та колабораціонізму («Бо діти зраджують тебе»). Моторошний образ «чорна зрада гріб гребе / Тобі в привіт» викриває фатальний синдром національної недолугості й морального переродження, перетворюючи ліричний плач на грізне пророче застереження наступним поколінням.
Теми: трагедія України · національна зрада · страждання Батьківщини · історична пам'ять · мотив Голгофи · біль і самотність нації