Думав я ту весну
Микола Сингаївський
Думав я ту весну
зупинить, зберегти,
у якій ще і нині
з’являєшся ти.
У якій неодцвітно
сяє личко твоє
і спокою мені,
наче хміль, не дає.
Там розкотистий грім
мов у серці гримить,
там не день – кожен рік мій
зринає за мить.
Я не владен спинити,
приборкати їх,
тільки голос відлунює
в скронях моїх.
Тільки болем болючим
в душі запеклось
все, що ревно плекалось
і чого не збулось.
Все, що в муках родилось,
бентежило кров…
Тільки ж я не зніму
з таємниці покров.
Не вернути весни,
не відкликати літ,
тільки спомин гіркий,
як невизрілий плід.
Не шукаю вини
ні в тобі, ні в собі,
повертаю на осінь,
не заплачу в журбі.
Про вірш
Елегійний вірш про бажання зупинити й зберегти весну кохання, що живе лише в пам’яті, і про біль усього, що «ревно плекалось і чого не збулось». Настрій — щемкий, ностальгійно-сповідальний.
Історія
Інтимна лірика посідає важливе місце у творчості Миколи Сингаївського поряд із піснями та громадянськими віршами. Тут поет відходить від урочистої інтонації й говорить мовою особистого спогаду, близькою до романсу.
Мотив весни як символу молодості й першого кохання — наскрізний у його поезії, вихованій на поліській природі та народній пісні. У цьому вірші весна стає не порою року, а внутрішнім часом, який ліричний герой носить у собі все життя.
Форма
Вірш написано анапестом із чіткими цезурами, що в записі по два рядки дає враження довгого чотиристопного рядка: «Думав я ту весну / зупинить, зберегти». Римування суміжне в межах двовіршів (зберегти — ти, твоє — дає, гримить — мить), що надає мові пісенної округлості.
Повтори-анафори «там», «тільки» стягують текст у єдину емоційну хвилю, а градація від світлих образів до «болю болючого» формує ритмічне наростання, характерне для романсової лірики.
Як читати
Початок вірша — неможливе бажання: зупинити весну, в якій «неодцвітно сяє» обличчя коханої. Неологічний епітет «неодцвітно» передає саму суть пам’яті — те, що в житті відцвіло, у спогаді залишається вічно квітучим. Порівняння з хмелем указує, що цей спогад п’янить і позбавляє спокою.
Образ грому, що «мов у серці гримить», і стиснення часу («не день — кожен рік мій зринає за мить») показують, як минуле вривається в теперішнє. Ліричний герой визнає своє безсилля: він «не владен спинити, приборкати» ці спалахи, лишається тільки луна в скронях.
Фінальні строфи переводять ностальгію в екзистенційну площину: біль прикипає до всього, що було виплекане, але не здійснилося. Вірш читається як роздум про ціну пам’яті — вона дарує незнищенну весну, але водночас нагадує про втрачені можливості.
Теми: кохання і пам’ять · плин часу · нездійсненні мрії · весна як символ молодості · душевний біль