Душі людської дар
Микола Сингаївський
Крізь відстані,
напруження і роки
я чую гомін степу і дібров.
Співав хор Григорія Верьовки,
іде по стежці пісня, як любов.
І тужавіє в колосі зернина,
пірнає в небо жайворонок-птах.
І слухає ту пісню Україна,
і щедрий голос носить на вустах.
Чи закипала спека серед літа,
та лютував січневий зимовій,
його душа – у пісню перелита –
живе в тобі,
священний краю мій.
Душа творця, що не шукала броду,
а повнилась, мов ріки навесні.
Він брав з глибин мелодії народу
і повертав народові пісні.
А в них – земля барвисто молоділа.
Яку ж снагу вони в собі несли!
І розправляли понад світом крила
пісні, що з добрім серці проросли.
А в них шумлять березина, осичина,
цвітуть веселок ніжні вишиття.
Співає хор – і наша пісня вічна
навіки славить творчість і життя.
Де височіють сяючі вершини,
що зводять будівничий, хлібодар.
Де ходить пісня Рильського й Тичини
душі людської чудодійний дар.
Крізь відстані,
напруження і роки
я кожне слово серцем перейму.
Співає хор Григорія Верьовки –
і вся земля відлунює йому.
Про вірш
Вірш-шана Державному народному хору імені Григорія Верьовки та українській пісні як «душі людської чудодійному дару», що єднає народ, природу і творчість. Настрій — піднесений, урочисто-вдячний.
Історія
Микола Сингаївський, автор багатьох пісенних текстів, глибоко пов’язаний із музичним життям України. Вірш присвячений хору Григорія Верьовки — колективу, що став символом української народної пісні в другій половині ХХ століття.
Згадки Рильського й Тичини вписують твір у контекст національної культурної спадщини: пісня постає як продовження великої поетичної традиції, а хор — як голос усієї України.
Форма
Вірш написано п’ятистопним ямбом із характерними для пісенної лірики пірихіями. Римування перехресне (роки — Верьовки, дібров — любов; зернина — Україна, птах — вустах), строфи — катрени.
Композиція кільцева: рядки «Крізь відстані, напруження і роки… Співав хор Григорія Верьовки» відкривають і завершують вірш, замикаючи його, як музичну форму з повторенням теми.
Як читати
Пісня в цьому вірші ходить «по стежці, як любов», тужавіє в колосі, злітає з жайворонком — вона невіддільна від землі й природи. Україна слухає хор і сама носить щедрий голос «на вустах», тобто пісня стає формою народного буття.
Ключовий образ — душа творця, «у пісню перелита», що «не шукала броду», а повнилася, як ріки навесні. Тут ідеться про Григорія Верьовку як особистість, чия щедрість і творча сміливість пережили його самого в піснях колективу.
Образи березини, осичини, «веселок ніжних вишиття» перетворюють пісню на живий пейзаж і народний орнамент. Фінал, де «вся земля відлунює» хору, утверджує думку про безсмертя мистецтва, народженого з любові до рідного краю.
Теми: українська пісня · народна культура · безсмертя мистецтва · любов до України · вдячність творцям