Коли мені стрічається художник
Микола Сингаївський
Художнику Миколі Компанцю
Коли мені стрічається художник,
в душі скресають барвами слова.
І постав в уяві подорожник –
ця невмируща придорож-трава.
Вона росте під снігом і під вітром
і проситься щораз на полотно.
І ми не вперше, як собі, повіримо
листкові, що лікує нас давно.
Я пізнаю його на цвіт, на голос,
немов на потиск дружньої руки,
коли земля для нас уже не глобус,
а громом збуджені материки.
І десь посеред клекоту і грому,
попід самим серцем – блискавиці слід,
і стежка, що веде лишень додому,
а звідти – з подорожником – у світ.
Озветься знов діброва темнолиста,
для тебе, хлопче, край села,
Немов дарунок теплого дитинства –
Шевченкова калина зацвіла.
Мов спалахи, вставали дні черлені,
і їх несли, як поклик, журавлі.
Шукав себе художник у натхненні,
в розливах маків, неба і землі.
Художнику, нам більше треба віри
у помисли, у пошуки свої.
Твоя зоря в найближчому сузір’ї,
і на долоні – батьківські краї.
Там уявлялись мандри вечорами,
осінній ранок барви розливав.
І пелюстками відчиняла брами
азалія, що Врубель малював.
Про вірш
Вірш-присвята художнику Миколі Компанцю про таємницю творчості, що народжується з простих речей — подорожника, Шевченкової калини, маків і батьківських країв. Настрій — натхненний, теплий, дружньо-довірливий.
Історія
Присвята Миколі Компанцю, українському живописцеві, вказує на дружні зв’язки поета з митцями-сучасниками. Для Миколи Сингаївського, людини пісенної та образної культури, спорідненість слова й барви була природною — тому вірш вибудовано на перетині поезії та живопису.
Образи Шевченкової калини, журавлів і батьківських країв вписують розмову про мистецтво в національний контекст: справжній художник, на думку поета, черпає силу з рідної землі.
Форма
Вірш написано п’ятистопним ямбом з численними пірихіями. Римування перехресне (художник — подорожник, слова — трава; вітром — повіримо, полотно — давно; дитинства — зацвіла), подекуди неточне й асонансне.
Строфи-катрени поєднують розповідь і звертання, а у фіналі пряме «Художнику, нам більше треба віри» переводить вірш у жанр дружнього напучення.
Як читати
Зустріч із художником пробуджує в поетові слова, що «скресають барвами» — синестезійний образ, у якому мова й колір зливаються. Перший мотив творчості — подорожник, «невмируща придорож-трава», що росте під снігом і вітром. Це символ простоти, витривалості й цілющої сили, яку мистецтво знаходить у звичайному.
Образ землі, яка для митця «вже не глобус, а громом збуджені материки», показує масштаб творчого бачення: художник відчуває світ живим і бурхливим. «Шевченкова калина», маки й журавлі нагадують, що це бачення вкорінене в рідній традиції.
Фінальні строфи — заклик до віри «у помисли, у пошуки свої». Зоря художника в «найближчому сузір’ї», а на долоні — батьківські краї: найвище натхнення поруч, у рідному. Вірш читається як маніфест єдності мистецтв і доброго слова для друга-митця.
Теми: творчість і натхнення · єдність поезії та живопису · дружба митців · рідна земля · віра в себе