Любити жінку
Микола Сингаївський
М. Свириденко
Любити жінку – відкривати світ,
де святом зацвітає все буденне.
Любити жінку – цілувати слід,
де йшла вона і думала про мене.
Де в муках світ народжувався знов,
сльозою, мов росою, умивався.
Де я втрачав таку близьку любов
і до страждання серцем прилучався.
І голосом уже пошерхлих трав
земля вологи з вічності благала.
А я вмирав і знову оживав,
і спрага жити – все перемагала.
Життя – то над усе.
І в кожному із нас
дзвенить його мелодія обнови.
І чар душі не стишився, не згас,
де все одвіку зіткане з любові.
Любити жінку – чемно до землі
вклонятися і сумніву не мати.
З мого двокрилля – на однім крилі:
Кохана, Дівчина, Дружина, Мати.
Злилося все у поклику: любить!
І рання зустріч, і розлука пізня.
Та в небі не потьмарилась блакить,
та в серці ще не заніміла пісня.
Я слухаю. І чую, наче грім,
рокоче невпокорене жадання.
Та я щомиті відчуваю в нім
душі безцінний дар – моє кохання.
Не зраджу. Не стужію. Не зроню
людської гідності: повік любити.
Лише любов ми вибрали в рідню
і гріх спокутуєм п її молитві.
Любити жінку – відкривати світ,
як дереву, квітчатись верховіттям.
Любити жінку – дарувати цвіт
собі, і друзям,
і найменшим дітям.
Про вірш
Гімн жінці й коханню як найвищій цінності життя: любити жінку означає відкривати світ, проходити через страждання й відроджуватися. Настрій — урочисто-пристрасний, сповідальний.
Історія
Вірш має присвяту М. Свириденко, що надає йому особистого, адресного звучання. У творчості Миколи Сингаївського інтимна лірика часто поєднується з філософським узагальненням: кохання осмислюється як етична категорія, як спосіб бути людиною.
Образ жінки в чотирьох іпостасях — «Кохана, Дівчина, Дружина, Мати» — продовжує давню українську традицію шанування жіночого начала, що сягає народної пісні та Шевченкової лірики.
Форма
Вірш написано п’ятистопним ямбом, що надає мові розміреності й гідності: «Любити жінку — відкривати світ». Римування перехресне (світ — слід, буденне — мене; знов — любов, умивався — прилучався), строфи — катрени.
Анафора «Любити жінку» на початку та афористичні короткі речення у фіналі («Не зраджу. Не стужію. Не зроню…») створюють ритм присяги, а парцеляція посилює емоційну вагу кожного слова.
Як читати
Перша строфа — визначення любові через дію: відкривати світ, де «святом зацвітає все буденне», цілувати слід коханої. Кохання тут перетворює повсякдення на свято, а саму жінку — на центр світобудови.
Далі вірш поглиблюється: любов пов’язана з муками, втратами й прилученням до страждання. Образ землі, що «вологи з вічності благала», і мотив умирання та оживання показують кохання як космічну силу, сильнішу за смерть: «спрага жити — все перемагала».
Фінальні строфи — присяга вірності й людській гідності. Почуття, що рокоче «наче грім», осмислено як «душі безцінний дар», а любов — як єдина обрана «рідня». Вірш варто читати як маніфест: справжня любов є не лише пристрастю, а й моральним вибором на все життя.
Теми: кохання · шанування жінки · вірність · страждання і відродження · людська гідність