Мова
Микола Сингаївський
Ми з правіку народжені бути,
І в собі відкривати світи.
Та примножувать серцем здобуте,
Та святині свої берегти.
Промовляти – одвічне жадання,
Наче бачити чисту блакить…
Кожен голос – то наше дихання,
Кожним звуком
нам серце болить.
Наче злагоди, прагнем обнови
Од своїх первобутніх основ.
Через пісню вертаєм до мови,
А від мови – до пісні знов.
Щоб душею відчути боління
Незагойних чорнобильських ран…
Тож якої землі
ми коріння?
І якого народу наш храм?
Залишаем у спадок нащадкам
Колискової зоряний цвіт.
І відроджуєм наче спочатку
Слова отчого заповіт.
А від нього – і мова родинна –
Розповита, розкута життям.
А від мови – сильніша людина,
Що себе називає ім’ям.
То в задумі притихла, мов пуща,
То розбурхана, наче гроза,
Мова – суща і невмируща,
Мова – материна сльоза.
Про вірш
Витончена сповідь про неповторність кохання, душевну чистоту та радість гармонійного злиття двох людських сердець.
Історія
Поезія належить до багатого доробку автора (Микола Сингаївський), який зробив помітний і самобутній внесок у розвиток українського художнього слова свого часу. Твір відображає органічний зв’язок із національною культурною традицією та прагнення знайти власну неповторну інтонацію.
У вірші яскраво проявилася щирість ліричного переживання, глибока моральна позиція та увага до найтонших порухів людської душі, що робить його співзвучним переживанням читача будь-якої епохи.
Форма
Метрична структура: пружний чотиристопний ямб. Карбований, енергійний чотиристопний ямб із чітким ритмічним малюнком.
Класичні чотиривірші з перехресним римуванням (абаб). Звуковий лад відзначається природною гармонією вокалізму та продуманою системою інтонаційних акцентів.
Як читати
Твір відкривається виразним образним або філософським зачином («Ми з правіку народжені бути»), що відразу захоплює увагу читача та створює неповторну емоційну тональність.
У кульмінації («Незагойних чорнобильських ран») ліричне почуття сягає найбільшої напруги: через зіставлення внутрішнього стану героїв із навколишнім світом розкривається глибинний підтекст твору.
Фінал вірша («То розбурхана, наче гроза») приносить відчуття гармонійного завершення естетичного задуму, залишаючи глибокий слід у свідомості читача та утверджуючи незнищенність духовних цінностей.
Теми: українська поезія · національна гідність · інтимна лірика · пейзажна лірика · філософія серця