На прощання
Микола Сингаївський
Я не вмію прощатись,
мені важко прощатись з тобою, Праго,
як закоханому з любов’ю.
В надвечір’ї твоєму,
у бузковому присмерку
я дивитимусь на Градчани,
як хлопчисько вчарований.
Потім буду повторювать
мову парків, і вулиць,
і мелодію празьких незмовкаючих дзвонів.
А крізь дзвони
із Вишеграда голос Незвала я почую.
Обізвуся на тужний голос,
що поети лишають людству.
І стоятиму на Вишеграді,
де живуть трудолюби одвічні,
що й по смерті говорять.
Де конвалії з усієї Чехії
цвітуть на могилі Махи.
А звідси – рукою подати –
я піду на Петржін, замріявшись,
де вінок сплітав Карел Маха
і мріяв, що цвітом воскресне.
і не буде з життям прощатись.
Так і я не вмію прощатись,
розлучатись з тобою, Праго.
Я у мріях вертаюсь до тебе, –
щастя – двічі в життя повертатись.
Про вірш
Ліричне прощання з Прагою, у якому місто постає коханою, а прогулянка Градчанами, Вишеградом і Петршином обертається діалогом із чеськими поетами Незвалом і Махою.
Історія
Вірш завершує чехословацькі враження Миколи Сингаївського й належить до його закордонних ліричних етюдів. Поет відвідує символічні місця Праги: Градчани — Празький град; Вишеград, де на старовинному цвинтарі поховано видатних діячів чеської культури; пагорб Петршин, на якому стоїть пам’ятник романтикові Карелу Гінеку Маху.
Карел Гінек Маха (1810–1836) — автор поеми «Май», засновник нової чеської поезії; його прах перенесено на Вишеград 1939 року. Вітезслав Незвал (1900–1958) — один із провідних чеських поетів ХХ століття, також похований на Вишеградському цвинтарі. Звертаючись до них, Сингаївський вписує свій вірш у діалог слов’янських поетичних традицій.
Форма
Вірш написано верлібром із довгими, розмовними рядками й вільною інтонацією, яка відтворює неквапну прогулянку містом. Рима відсутня, зате текст тримається на повторах: «не вмію прощатись» на початку й у кінці створює кільцеву композицію.
Звукові образи — «мелодія празьких незмовкаючих дзвонів», «голос Незвала», «тужний голос» — утворюють своєрідний лейтмотив, завдяки якому вірш звучить як музична елегія.
Як читати
Початок задає тон: прощатися з Прагою важко, «як закоханому з любов’ю». Місто постає жінкою, коханою, а ліричний герой — «хлопчиськом вчарованим», що дивиться на Градчани в «бузковому присмерку». Бузок тут невипадковий: він пов’язаний із Махою й травнем, із культом весняного кохання в чеській поезії.
Середина вірша — паломництво до поетів. На Вишеграді, «де живуть трудолюби одвічні, що й по смерті говорять», лунає голос Незвала, а на могилі Махи цвітуть конвалії «з усієї Чехії». Поет вірить, що голоси поетів не зникають, — вони «лишаються людству», і він «обізветься» на них власним словом.
На Петршині герой згадує, як Маха «мріяв, що цвітом воскресне», — і бачить у цьому подолання смерті через поезію. Тому фінал перевертає прощання: «я у мріях вертаюсь до тебе», а «щастя — двічі в життя повертатись». Прощання стає обіцянкою повернення, а місто — частиною внутрішнього світу поета.
Теми: Прага і закордонні враження · прощання і повернення · безсмертя поезії · діалог культур · закоханість у місто