Вже так судилось на віку,
Так, мабуть, зроду повелося:
Ми чашу випили гірку,
Не все омріяне збулося.
У злиднях, наче в реп’яхах,
Жили в надіях та в роботі.
Нам обіцяли світлий шлях,
А ми ж і досі у болоті.
Скорботи й радощі земні –
Усе змогли ми пережити…
Щоб не втопитись у брехні,
Нам треба правду боронити.
Живописна поетична картина української природи, сповнена тонких колористичних деталей та світлої елегійної задуми.
Поезія належить до багатого доробку автора (Микола Сингаївський), який зробив помітний і самобутній внесок у розвиток українського художнього слова свого часу. Твір відображає органічний зв’язок із національною культурною традицією та прагнення знайти власну неповторну інтонацію.
У вірші яскраво проявилася щирість ліричного переживання, глибока моральна позиція та увага до найтонших порухів людської душі, що робить його співзвучним переживанням читача будь-якої епохи.
Метрична структура: пружний чотиристопний ямб. Карбований, енергійний чотиристопний ямб із чітким ритмічним малюнком.
Класичні чотиривірші з перехресним римуванням (абаб). Звуковий лад відзначається природною гармонією вокалізму та продуманою системою інтонаційних акцентів.
Твір відкривається виразним образним або філософським зачином («Вже так судилось на віку»), що відразу захоплює увагу читача та створює неповторну емоційну тональність.
У кульмінації («Жили в надіях та в роботі») ліричне почуття сягає найбільшої напруги: через зіставлення внутрішнього стану героїв із навколишнім світом розкривається глибинний підтекст твору.
Фінал вірша («Нам треба правду боронити») приносить відчуття гармонійного завершення естетичного задуму, залишаючи глибокий слід у свідомості читача та утверджуючи незнищенність духовних цінностей.
Теми: українська поезія · пейзажна лірика · філософія серця · краса і гармонія