Поетам Білорусії
Микола Сингаївський
Я звідси вам – з Поліщини, пишу,
ж— вас, брати, слова летять гінцями.
Я спогади неквапно ворушу,
то з Гомельщини віють чебрецями.
Ввила барва нашої землі
яшмі щоднини бачиться і сниться,
ж знали ми – дорослі і малі,
що є і в нас пелюсточка-зірниця.
Нам зорі відкриваються здаля,
а серце друга завжди нам відкрите.
Людської дружби кронисте гілля
як піснями, перевите.
І плодоносить для прийдешніх літ,
і ми його покликання свідомі:
Братерства нашого насущний хліб
На кожному столі у спільнім домі.
Пильнуймо ж найдорожчий скарб життя,
що нам від роду в спадок заповіданий.
Як вічно рідні мати і дитя,
і ми живем по материнству рідними.
Натхненна і співуча в нас рідня,
і серед них же зайві ми, поети.
Ми завжди сурмачі нового дня,
ми зореносці доброї планети.
Про вірш
Поетичне послання білоруським побратимам по перу з Полісся, в якому спогади, спільна природа й «людської дружби кронисте гілля» утверджують духовну спорідненість двох народів. Настрій — теплий, дружній, урочисто-світлий.
Історія
Микола Сингаївський походив із Полісся — краю, що природно межує з Білоруссю і має з нею спільний ландшафт, побут і пісенну традицію. Поет підтримував творчі контакти з білоруськими письменниками, і тема українсько-білоруської дружби проходить окремою лінією в його доробку.
Жанр поетичного послання має давню традицію; у радянській літературі він часто служив для вираження ідеї дружби народів. Проте тут офіційний мотив зігрітий особистими спогадами про Гомельщину й чебрецеві пахощі, що надає йому щирості.
Форма
Вірш написано п’ятистопним ямбом, що надає посланню розміреності й гідності. Римування перехресне (пишу — ворушу, гінцями — чебрецями; здаля — гілля, відкрите — перевите), строфи — катрени.
Інтонація звертання («Я звідси вам… пишу», «до вас, брати») задає епістолярну форму, а фінальна строфа з афористичними формулами «сурмачі нового дня», «зореносці доброї планети» звучить як урочисте підсумкове слово.
Як читати
Послання відкривається жестом спогаду: поет «неквапно ворушить» пам’ять, і з Гомельщини віють чебреці. Запах і пейзаж стають мостом між двома землями, а слова летять до братів «гінцями» — як вісники в давніх літописах.
Образ «пелюсточки-зірниці», що є в кожного з народів, і дерева дружби з «кронистим гіллям», перевитим піснями, утверджують думку про рівність і взаємне збагачення культур. Дерево плодоносить «для прийдешніх літ», тобто дружба мислиться як спадок для нащадків.
У фіналі поет визначає місію поета: бути «сурмачем нового дня» і «зореносцем доброї планети». Скромне «і серед них же зайві ми, поети» звучить із легкою іронією — насправді поезія постає необхідною ланкою, що єднає людей.
Теми: дружба народів · Полісся і Білорусь · місія поета · спільна пам’ять · братерство митців