Все минає – ночі і світанки,
Та життя не випити до дна.
Залишаються нащадкам знаки, –
Наче карби, наші письмена.
Лиш земля, немов легенда, вічна,
Одцвітають очі і вуста.
Зборознили батькове обличчя
Мозолясті і важкі літа.
Повертаюсь до життя і згадок –
У полон розкрилених жадань.
Батько залишив мені у спадок
Крик своїх незборених страждань.
Я візьму їх у тривожну душу,
В пам’ять, що підвладна тільки нам…
Пронести і передита мушу
Все, що заповідано синам.
Витончена сповідь про неповторність кохання, душевну чистоту та радість гармонійного злиття двох людських сердець.
Поезія належить до багатого доробку автора (Микола Сингаївський), який зробив помітний і самобутній внесок у розвиток українського художнього слова свого часу. Твір відображає органічний зв’язок із національною культурною традицією та прагнення знайти власну неповторну інтонацію.
У вірші яскраво проявилася щирість ліричного переживання, глибока моральна позиція та увага до найтонших порухів людської душі, що робить його співзвучним переживанням читача будь-якої епохи.
Метрична структура: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із глибоким диханням і хвилюванням строфи.
Катрени з гнучким римуванням, розраховані на виразну декламацію. Звуковий лад відзначається природною гармонією вокалізму та продуманою системою інтонаційних акцентів.
Твір відкривається виразним образним або філософським зачином («Та життя не випити до дна»), що відразу захоплює увагу читача та створює неповторну емоційну тональність.
У кульмінації («У полон розкрилених жадань») ліричне почуття сягає найбільшої напруги: через зіставлення внутрішнього стану героїв із навколишнім світом розкривається глибинний підтекст твору.
Фінал вірша («Все, що заповідано синам») приносить відчуття гармонійного завершення естетичного задуму, залишаючи глибокий слід у свідомості читача та утверджуючи незнищенність духовних цінностей.
Теми: українська поезія · інтимна лірика · філософія серця · екзистенційний досвід