Як чистий сум,
як срібний сміх,
у Празі слухав я зозулю
і сам не вірив, що в містах
живуть провісниці-зозулі.
А птиця так мені кувала,
а птиця так пророкувала,
що я в дитинство повернусь.
Та я не вірив у пророцтва,
я ще вернусь у Злату Прагу,
але в дитинство вже ніколи.
Бо там живуть мій син і донька,
і ходять по калину в гай,
і вірять сповідям зозулі,
і розсипають срібний сміх,
за котрим я сумую часто.
Почута в Празі зозуля пробуджує в ліричного героя тугу за власним дитинством, яке вже не повернути, і світлу думку про дітей, що тепер живуть у тому самому світі довіри до чуда. Настрій твору — тиха, усміхнена ностальгія.
Микола Сингаївський (1936–2011), поет родом із житомирського Полісся, відомий передусім як автор пісенної та дитячої лірики, багато писав і подорожніх віршів. Празькі мотиви складають у нього цілий цикл: чеська столиця постає не туристичною листівкою, а простором, де чужина несподівано відгукується рідним.
У цьому вірші закордонна подорож обертається внутрішньою мандрівкою в часі. Зозуля — птах українського фольклору, ворожка, що відлічує роки, — звучить посеред міста й нагадує поетові про село, гай, калину, а відтак про найдорожче: сина й доньку, які нині проживають своє дитинство.
Вірш написано переважно чотиристопним ямбом із чергуванням чоловічих і жіночих закінчень, проте рима тут вільна, епізодична: вона спалахує лише подекуди (кувала — пророкувала), а здебільшого текст тримається на ритмі й повторах, наближаючись до білого вірша.
Синтаксис розгорнутий, оповідний: речення переливаються з рядка в рядок, творячи інтонацію довірливої розмови. Кільцева рамка — срібний сміх на початку й наприкінці — замикає композицію і робить її завершеною, мов музична фраза.
Початкове порівняння «як чистий сум, як срібний сміх» задає подвійну тональність усього твору: голос зозулі водночас печальний і радісний, бо нагадує про втрачене й про те, що це втрачене живе далі в інших. Оксиморонне поєднання суму й сміху стає ключем до прочитання.
Ліричний герой розігрує маленький діалог із пророцтвом: птиця віщує повернення в дитинство, а він заперечує — до Праги ще можна повернутися, до дитинства ж ніколи. Цей контраст між простором, який долається, і часом, який незворотний, — філософське осердя вірша.
Фінал знімає гіркоту: дитинство не зникло, воно перейшло до сина й доньки, які ходять по калину й вірять зозулі. Срібний сміх дітей, за яким сумує батько, і є відповіддю на пророцтво — повернення відбувається не для себе, а через тих, кого любиш.
Теми: спогади про дитинство · плин часу · батьківська любов · подорож і чужина · народні вірування