Дівчина з устами блідними,
Дівчина, з очима-безоднями
Обнімає мене руками нерідними
І цілує устами холодними.
То – моя доля радістю не вінчана,
То – моя доля теплом не обвіяна.
Повела мене у Нерадість Дівчина,
Дівчина казками замріяна…
Там я забув Святі Заповіти,
Розгубив пелюстки цвіту вишневого…
І іду душею і серцем зотліти
У царство Змія Огневого!..
Драматична символістська сповідь про фатальну зустріч поета з власною приреченістю в демонічно-спокусливій подобі блідої Діви. Пафос твору вибудовується навколо добровільного падіння у безодню заради пізнання темних, жертовних глибин буття.
Твір репрезентує філософсько-естетичні пошуки Олекси Слісаренка часу його входження в київську символістську генерацію (збірка «На березі Кастальському», 1918). У цей період поет перебував під значним впливом західноєвропейського (Шарль Бодлер, Поль Верлен) та українського декадансу, де мотив фатуму та згубної жіночності («femme fatale») був однією з провідних естетичних констант.
Традиційний для української романтичної лірики (зокрема Тараса Шевченка) образ персоналізованої Долі тут зазнає радикальної модерністської реінтерпретації: замість козацької долі-сестри чи скривдженої наймички постає інфернальна нічна діва, яка веде ліричного героя від народно-ідилічного буття («цвіту вишневого») у провалля міфічного «Змія Огневого», резонуючи із суспільним зламом руйнування старого світу.
Вірш написано переважно тристопним анапестом із помітними логаедичними перепадами та амфібрахічними варіаціями, що надає висловлюванню трепетного, нерівного, схвильованого пульсу фатальної невідворотності. Строфічна побудова представлена трьома катренами з перехресним римуванням (АбАб), де чергуються повнозвучні жіночі та клаузульні відлуння.
Фонічна палітра насичена алітераціями вибухових і зімкнених звуків ([б], [д], [з], [р]), що контрастують із розлогими голосними у словесних лейтмотивах («безоднями», «необвіяна», «вишневого»), створюючи аудіальний ефект заколисування, мороку й раптового вогняного спалаху у фіналі.
Образ «Долі» постає амбівалентним персоніфікованим символом смерті-забуття: її «уста блідні», «очі-безодні» та «руки нерідні» маркують перехід за межу живого, земного досвіду. Обійми цієї діви позбавлені материнського чи еротичного тепла; це крижаний поцілунок самого Небуття («Нерадість»), перед яким тьмяніє повсякденна людська надія на щастя.
Кульмінаційний злам поезії побудований на свідомому зреченні ідилічних начал: герой забуває «Святі Заповіти» і губить «пелюстки цвіту вишневого» — сакральний код українського гармонійного космосу. Фінальний рух у «царство Змія Огневого» є міфопоетичним жестом самоспалення: ліричний суб'єкт обирає трагічну долю жертовного спопеління душі у полум'ї всепоглинаючого хаосу.
Теми: символізм · фатум і приреченість · образ долі · декаданс · міфологічні мотиви · духовний злам