Хтось ридає над водою,
Ходе тихою ходою
І зідха…
Вітер вербоньку колише,
Пестить трави, ледве дише
І стиха.
В нічку зоряну, чудовну
Місяць тче туманів вовну
Із роси;
Їх по травах розстиляє
І в блакиті зомліває
Від краси…
Ходе, броде у тремтінні,
В серебристому промінні
Шелест трав…
Прилетів, сказав щось хвилі,
Чути шепіт: "Де ти милий
Пробував?"
Місяць тче тумани сонно,
Пестить променем любовно
Осоку
І розкидав самоцвіти,
Наче дивно барвні квіти,
На піску…
Таємнича символістська елегія про світову скорботу й самотність людського духу, що шукає втіхи серед зоряної ночі, тихих верб та місячного марева над водою.
Поезія належить до збірки «На березі Кастальському» (1918). У ній яскраво втілився неоромантичний мотив «світової скорботи» (Weltschmerz), характерний для європейського модернізму зламу століть.
Слісаренко синтезує традиційні образи українського фольклору (плач над водою, похилена верба, роса) з витонченою сугестивною естетикою французького символізму.
Твір написано чотиристопним хореєм із ритмічними уповільненнями. Строфіка спирається на трирядкові строфи з римуванням ааб ввб.
Плавна колискова інтонація та багаті звукові повтори створюють враження повільного засинання природи й затихання болю.
Образ невідомого страдника («Хтось ридає над водою...») позбавлений побутової конкретики, виростаючи до символу загальнолюдського страждання й відчуження. Водна гладінь виступає дзеркалом душі, що вбирає в себе сльози й зітхання самотності.
Місяць, що «тче туманів вовну із роси», постає містичним ткачем спокою, який огортає зболену землю сріблястою поволокою забуття. Контраст між нічним плачем і німою красою всесвіту викликає почуття світлої журби та катарсису.
Теми: нічна елегія · світова скорбота · місячне сяйво · водне плесо · символістська сугестія