Полонив мене Великий Бог,
Полонив мене Великий Добрий.
І розцвів я на скінченні всіх дорог,
Перейшовши нерухомий обрій.
І нема для мене перепон,
Не вартують зору чорні віхи.
Та не радісний мій радісний полон
І не тишать мене вічні втіхи!..
І прийшов до мене Дух Тривог,
І сказав: іди назад за обрій, —
Обдурив тебе Великий Бог,
Обдурив тебе Великий Добрий.
І послухав я і знову на землі,
Оточили мене людські межі
І затьмарились на білому крилі
Коліри небесної одежі.
Драматичний вірш-притча про ілюзорність абсолютного метафізичного спокою та неминуче повернення душі з трансцендентної відчуженості до тривог земного буття. Твір відтворює кризу раннього символістського богошукання крізь мотив свідомого обрання людської недосконалості.
Поезія належить до раннього періоду творчості Олекси Слісаренка і ввійшла до його знакової книги символістської лірики «На березі білім» (1919). Ця збірка постала в добу бурхливих революційних потрясінь та становлення українського модернізму, коли молоді поети шукали прихистку від кривавого хаосу доби у сферах абстрактної духовності, містицизму та теософських концепцій.
Для літературного контексту Києва 1918–1919 років, зокрема середовища «Білої студії» та «Музагету», характерним було розчарування як у вузькому народництві, так і в догматичній церковній релігійності. «Полон» фіксує переломний момент внутрішньої еволюції митця: вихід із пасивного містичного споглядання до фаталістичного усвідомлення власної нерозривності з трагічною земною дійсністю, що згодом приведе поета до бунтівних пошуків футуризму.
Вірш написаний тонізованим дольником (з основою анапестичного та амфібрахічного руху), що створює декламаційно-псалтирний, літургійний ритм. Рядки мають різну складову довжину, проте пульсують чіткою триударною і чотириударною структурою з перехресним римуванням (АбАб), де чергуються чоловічі й жіночі клаузули.
Евфонічна організація спирається на рефренні лексичні повтори («Полонив мене...», «Обдурив тебе...», «Великий Бог... Великий Добрий»), що уподібнює звучання до апокрифічного молитовного речитативу. Глухі та сонорні приголосні у фіналі підкреслюють згасання сакрального світла та спуск у вагу земного простору.
Центральний конфлікт твору розгортається між станом сакрального заціпеніння («нерухомий обрій», «вічні втіхи») та покликанням «Духа Тривог». Образ «Великого Доброго Бога» постає неоднозначним: це деміург естетичного паралічу, чий полон позбавляє особистість драматизму живого почуття, перетворюючи абсолют на золочену пастку духовної статики.
Поява «Духа Тривог» функціонує як гностичний демістифікатор, що руйнує оптичну ілюзію досконалості закличним «Обдурив тебе Великий Бог». Повернення ліричного суб'єкта до «людських меж» осмислюється не як гріхопадіння, а як свідомий бунт і повернення до життєвої екзистенції, хоч і маркованої неминучим стражданням.
Фінальна метафора затьмарення «небесної одежі» на «білому крилі» символізує трагічну плату за самоусвідомлення: втрату райської невинності заради причетності до земної скорботи. Це класичний для українського модернізму жест подолання декадентського ескапізму через прийняття тягаря реальності.
Теми: філософська лірика · символізм · духовний бунт · метафізичний пошук · мотив повернення · екзистенційна тривога