Замру у тривозі:
На заході мої скарби розрито.
По дорозі
Трубить сірими барвами вітер.
Небо нагинається до обрію,
Капає цілунками з синіх губ.
Шелестить моя тривога коброю
У барвах труб.
В небеса повзе мій неспокій
З кратерів серця гадом.
Чую далекі кроки
За сизим небесним садом.
То наближаються мої біди,
А щастя рве золоті яблука у бога.
Трубить у труби бліді
Тривога.
Експресіоністичний малюнок апокаліптичного передчуття катастрофи, де внутрішній екзистенційний неспокій ліричного суб'єкта матеріалізується в хижих космічних метафорах.
Твір належить до періоду активного захоплення Слісаренка естетикою експресіонізму та футуризму на зламі 1919–1921 років, коли він брав участь у київських авангардних групах «Фламінго» та «Біла студія». Епоха воєнного комунізму, руйнації звичного трибу життя та братовбивчої різні породила в літературі загострене передчуття глобального краху гуманізму.
У цьому вірші відчутний вплив урбаністичного та катастрофічного дискурсу європейського експресіонізму (зокрема німецьких збірок на кшталт «Сутінків людства»), де традиційна поетична гармонія розбивається на динамічні звукові та зорові дисонанси.
Твір становить собою дисгармонійний тонізований вірш (дольник/акцентний вірш) із нерівнонаголошеними рядками, що передає синкопований, рвучкий ритм панічного серцебиття. Римування спорадичне, перехресне та суміжне (розрито — вітер, губ — труб, гадом — садом), де поряд із точними римами вжито дисонантні асонансні співзвуччя.
Звукопис побудований на агресивних вибухових приголосних ([т], [р], [б]) та різких шиплячих («шелестить коброю», «трубить у труби бліді»), що імітує трубний рев біблійного сурмлення та отруйне шипіння небезпеки.
Художній простір вірша гранично деформований і нагадує полотна експресіоністів: природа олюднюється через зловісні фізіологічні гротески («небо... капає цілунками з синіх губ»). «Скарби», розриті на заході, асоціюються із загибеллю культурної спадщини та крахом індивідуального духовного світу під натиском темної стихії.
Психічний стан тривоги набуває монструозної тілесності — вона «шелестить коброю», виповзаючи «гадом із кратерів серця». Метафора «кратерів серця» підкреслює вулканічну, випалену природу внутрішнього світу героя, що пережив катастрофу свідомості. Образ блідих труб є прямою алюзією на сурми Апокаліпсису, які віщують прихід невідворотного лиха.
Гірка іронічна деталь — «щастя рве золоті яблука у бога» — виносить справжню повноту буття за межі досяжності людини: райські сади залишаються недосяжними, тоді як до грішної землі невблаганно наближаються кроки бід, залишаючи суб'єкта сам на сам із німим жахом буття.
Теми: експресіонізм · екзистенційна тривога · передчуття катастрофи · апокаліптичні мотиви · деформація простору · психологічний надрив