Я чоловік.
Такий звичайний, що аж смішно —
Ріка кришталева у смердючих берегах,
Віки шелестять надо мною крилами.
Тремтіння і жах
Перетоплюю на сміливість у своїх гамарнях,
Слухаю шуми вітру, машин і дихання коханої женщини;
Бачу хмари, землю, димарі, звірів і людей;
Мацаю речі, нюхаю запахи:
Я такий звичайний, що аж смішно.
І день мій розцвітає, як лотос.
Апологія звичайної земної людини та водночас осягнення її космічного виміру крізь призму вітменівського пантеїстичного світовідчуття й урбаністично-технічного пульсу модерної доби.
Вірш постав у період активного захоплення українських модерністів та авангардистів постаттю американського поета Волта Вітмена, чий пафос емансипації людського «Я», віталізм і демократичний універсалізм справили потужний вплив на покоління 1920-х років. Олекса Слісаренко, пройшовши вишкіл символізму в групі «Біла студія», у цей час дрейфував у бік футуризму («Комкосмос», «Аспанфут»), де образ Вітмена осмислювався як першоджерело розкутого урбаністичного та вільного від канонів поетичного мислення.
Твір увійшов до збірки «Поеми» (1923), засвідчивши трансформацію слісаренківського ліричного суб'єкта: від рафінованого неоромантичного естетизму до заземленої, плотської, але вселенської відкритості світу. Назва твору є прямою референцією до американського предтечі та маніфестацією діалогу з його збіркою «Листя трави».
Твір написано розкутим верлібром (вільним віршем), який імітує вітменівські широкі інтонаційно-синтаксичні періоди, каталогізацію та афористичну прозорість думки. Відсутність силабо-тонічної сітки компенсується потужним внутрішнім подихом, емфатичними цезурами й градаційною організацією переліків.
Звукова організація тяжіє до виразного словесного карбування: різкі алітерації («кр», «см», «хм», «тр») відтворюють дисонанси буття, які у фіналі розв'язуються у вокалізовану, медитативну плавність звучання метафоричного висновку.
Центральний парадокс твору побудований на зіставленні граничної простоти людського існування («Я чоловік. Такий звичайний, що аж смішно») із безмежним універсумом, зосередженим усередині особистості. Ліричний герой сприймає себе як русло суперечностей — «ріка кришталева у смердючих берегах», де бруд буденщини й вічність духу злиті в неподільну цілісність, а страх і тривога переплавляються на творчу сміливість у внутрішніх ремісничо-металургійних «гамарнях».
Сенсорний репертуар тексту максимально розгорнутий: поет слухає гуркіт індустрії та шепіт кохання, споглядає стихії природи й соціальні форми, мацає фактуру предметів і вдихає запахи буття. Це повнокровне тілесне переживання світу завершується осяйним містично-філософським образом: будній день спалахує й «розцвітає, як лотос», перетворюючи екзистенційну ординарність на сакральний розквіт духу.
Теми: урбаністична лірика · філософська лірика · віталізм · поетичний маніфест · людина і всесвіт