Чукрен
Остап Вишня
Сива-сивезна старовина…
Отоді ж таки, як жила-була на світі Атлантіда, гонів із сотню за Атлантідою, трішки вбік, праворуч, була друга казкова країна, що мала чудернацьку трохи назву Чукрен.
3валась так та казкова країна через те, що її населення, люд, тобто, її Божий, завжди чухався.
Дитинча маленьке, як тільки починало було спинатися на ноги і коли його чи запитають про що-небудь, чи загадають що зробити, зразу воно лізе до потилиці й починає чухатись. І так ото чухається все своє життя, аж поки дуба вріже…
Через те й країна та звалася Чукрен…
Власне кажучи, перша її назва була не "Чукрен", а "Чухрен", але згодом "хи" перейшло в "ки", а правописна комісія той перехід "хи" на "ки" затвердила. Так назавжди й залишилася назва тої країни "Чукрен".
Жили там люди — чухраїнці. Усе було вони чухаються та співають. До співів були вони великі мастаки. Співають було цілими століттями.
Спочатку в них пісні були дуже короткі, мелодійні і з глибоким змістом, а потім, як уже було заведено "Всечухраїнський день музики", почали співати "Корита" :
Ой, корито, корито,
Повне води налито.
Там дівчонки руки мили,
А мальчики воду пили.
Не хочу я чаю пить,
Не хочу заваривать,
Не хочу тібе любить
3 тобой разгаварювать.
Співали вони так, що сусіди їхні, атлантідяни оті самі, аж вікна було зачиняють:
— Співають чухраїнці! От народ! А коли ж вони вже за індустріалізацію візьмуться?
А ті співають, а ті співають…
Перестануть, почухаються та знову:
Ти скажи мнє пачему,
По какому случаю,
Одного тібє люблю,
А десяток мучаю.
Отак і жила та казкова країна "Чукрен".
І якось вийшло так, що мала вона святкувати якесь дуже велике ювілейне свято. Чи то десятиріччя якоїсь події, чи то ювілей якогось громадського дуже важливого чинника одне слово, дуже велике мало відбутися свято. Вирішили святкувати.
От надіходить уже й свято, а чухраїнці чухаються собі помаленьку.
Сусіди з боку нагадують:
— Не прогавте, хлопці!
А чухраінці їм:
— Нічого! Встигнемо з козами на торг.
Та й дочухалися до того, що перед самісіньким святом тик-мик, а святкувати нема з чим. Не підготувалися як слід…
Що маєш робити?
Так вони що втнули? Хитрий народ був. Рік у їх мав 365 день, так вони взяли й ухвалили:
Через те, мовляв, що рік для нас дуже короткий, ухвалюємо, що з цього числа рік у нас має бути на тисячу днів.
Щоб не дуже, значить, поспішати.
3раділи всі дуже…
А заслужена їхня артистка вийшла на сцену в народнім театрі й проспівала художньо:
Віють вітри,
Віють буйні,
Аж-аж-аж дерева гнуться.
На тім, поки що, і кінчився "народний здвиг" з цього приводу.
Отака була колись казкова країна Чукрен.
Про вірш
Їдка гротескно-сатирична алегорія, що викриває національну інертність, безгосподарність, схильність до безплідного самозаспокоєння та безкінечного 'чухання' замість дієвого поступу. Пафос твору коливається між гірким сарказмом щодо провінційного нехлюйства і щирою тривогою за історичну долю народу.
Історія
Усмішка належить до сатиричного циклу Остапа Вишні середини 1920-х років (зокрема примикає до 'Чухраїнців' та циклу 'Вишневі усмішки кримські' й 'закордонні'), створеного в добу нової економічної політики та радянської українізації. Це був час інтенсивної розбудови модерної української культури, що різко контрастувала з багатовіковою колоніальною інертністю та стереотипами про 'співочу, але недолугу націю'.
Остап Вишня, будучи провідним фейлетоністом 'Селянської бідноти' та журналу 'Червоний перець', спрямовував нищівний вогонь на комплекс меншовартості, бюрократичну демагогію й розрив між гучними гаслами та реальною працею, висміюючи рудименти хуторянської свідомості серед власного народу.
Форма
Жанрово твір являє собою класичну сатиричну усмішку-пародію з виразними рисами псевдонаукового трактату й етнографічної леґенди-міфу. Композиція побудована за канонами квазіісторичного нарису: псевдоетимологічний екскурс (трансформація 'Чухрен' у 'Чукрен' через рішення 'правописної комісії'), географічна локалізація поряд з міфічною Атлантидою та побутові ілюстрації звичаїв.
Оповідна манера витримана в колоритному розмовному стилі з іронічним авторським коментуванням. Використано прийоми гротеску, мовного суржику (іронічна стилізація під міщанську псевдопісню 'Ой, корито...'), фразеологічного переосмислення жестів ('чухати потилицю') та бурлескного зниження псевдопатріотичного пафосу.
Як читати
Художній світ твору збудований на антитезі дієвого поступу (індустріалізація, модернізація) та архаїчного інфантилізму казкової країни Чукрен. Символічне чухання потилиці виростає до масштабів національного психологічного комплексу — фатального звикання відкладати важливі справи на потім, шукати виправдання власній пасивності та заміняти реальні суспільні трансформації беззмістовним галасом.
Особливого викривального звучання набуває трансформація пісенної культури. Традиційна поетична стихія українства, яку віками ідеалізував народницький романтизм, у 'чухраїнському' виконанні деградує до рівня безглуздого й вульгарного міщанського романсу-суржику, що викликає відвертий подив у сусідів-атлантидян.
Остап Вишня виступає тут не стороннім насмішником, а пристрасним патріотом, чий сміх є формою катарсису й національного самоочищення. Це гірка автосатира, покликана випалити рабську психологію, ментальні лінощі та ледачу надію на випадок, закликаючи націю до тверезої відповідальності за власне майбутнє.
Теми: сатира на ментальні вади · чухраїнці · національний характер · іронія та гротеск · усмішка · викриття інертності