Доісторичний струмент

Остап Вишня

Юрко Лоза, машиніст врубової машини і комсомолець, русявий і веселий хлопець, коли зустрічав було пенсіонера Івана Федоровича Вернигору, потомственого й почесного вибійника, що "всього тільки" 54 роки пропрацював на шахті, — так Юрко Лоза (між іншим — рекордист!) підкидав кашкета й гукав весело:

— Старикам почот!

— Здоров, здоров! — одказував Іван Федорович й привітно усміхався.

Юрко підбігав до Івана Федоровича, тис йому міцно руку і обов'язково закидав:

— Ні, хоч що ви там собі кажіть, дєдушко, а врубова машина — не обушок… Доки ви своїм обушком тяп-ляп, — я своєю врубівкою тонну та тонну, тонну та тонну. Так чи не так?

— Так-то воно так, а проте не кепкуй, Юрку, з обушка. Обушок своє діло зробив… Та ще подекуди й робить… Тільки ви, молодь, щодо обушка — слабка гайка…

— Ну, вже й слабка…

— А що, скажеш, — не слабка?

— Доісторичний струмент…

— Історичний який знайшовсь!? А спробуй доісторичним, як воно в тебе вийде?!

Отак було Юрко з Іваном Федоровичем при зустрічі обов'язково потримаються…

А треба вам по секрету сказати, що Іван Федорович дуже Юрка любив, а Юрко, як не зустріне днів зо два Івана Федоровича, — обов'язково постукає у його вікно:

— Чому вас не видно, дєдушка? Обушка нагострюєте, чи що?

— Ні, з врубівкою твоєю цілуюся!..

Це так було до війни…

А як німці захопили шахту, Юрко Лоза нищив фашистську погань, бувши комсоргом у партизанському загоні, а Іван Федорович цілими днями сидів біля вікна, сумно дивився на вулицю і, коли повз його двір проходила ворожа каска, люто стискав кулаки…

І завжди біля нього на лаві лежав його старий і вірний товариш — обушок…

Ганна Петрівна, дружина Івана Федоровича, поралася біля печі, прибирала в хаті… І все мовчки, все мовчки. Іноді тільки глибоко зітхала.

Сумною, чорною завісою обіп'яло всенький Донбас, а разом із ним і ту шахту, де ціле життя пропрацював Іван Федорович Вернигора і де становив рекорди машиніст врубової машини, комсомолець Юрко Лоза.

Одного осіннього вечора до хати Івана Федоровича вскочив захеканий Юрко:

— Заховайте!

Іван Федорович миттю одімкнув у присінку чуланчика й упхнув туди Юрка.

Ганна Петрівна присунула до дверей чулана діжку з водою.

Тільки-но вони приховали Юрка — грюк у двері…

Влетів до хати розлютований гітлерівець:

— Де партизан?

— Нема в нас ніякого партизана, — одказав Іван Федорович.

Фашист одіпхнув Івана Федоровича й ударив прикладом Ганну Петрівну…

Огледівши хату, він вискочив у присінок, перекинув діжку з водою й рвонув двері до чулана.

Іван Федорович вхопив обушок, вийшов у сіни, і, коли гітлерівець, націлившись, присів вибити двері прикладом, Іван Федорович махнув обушком так, як він махав ним у забої 54 роки підряд…

Був живий німець колись…

І не в Дрездені, і не в Мюнхені догнивав він, а в старому, давним-давно забутому шурфові, куди спровадив його Іван Федорович укупі з урятованим Юрком…

Як відбудували після фашистської навали шахту, Івана Федоровича щоранку можна було бачити біля прохідної, — 73 роки його не лякали, і обушок на його плечі аж вилискував…

Юрко підходив до Івана Федоровича і тис йому руку:

— Доброго ранку, дєдушко!

— Здоров, Юрку! Як здоровля?

— Дякую! Пошли, доле, обушкові вашому многая лєта!

— А врубова?

— Врубова, дєдушко, у забої машина дорога, а біля чулана нею замахуватись незручно…

— Так струмент, — кажеш, — доісторичний?

— Ой, дєдушко, історичний! Та ще ж і історія хороша!

— То-то ж бо й є!

Про вірш

Твір уславлює нерозривну спадкоємність поколінь донбаських гірників і звитягу праці та боротьби, розкриваючи, як традиційний шахтарський гарт і «доісторичний» обушок стають грізною зброєю проти ворога.

Історія

Твір написано 1944 року в контексті звільнення промислового Донбасу від гітлерівських загарбників та розгортання масштабної відбудови зруйнованих шахтних басейнів. У цей період Остап Вишня неодноразово звертався до теми шахтарської праці, поєднуючи героїку підпільного партизанського спротиву з виробничим пафосом відродження вугільного краю.

Остап Вишня прекрасно знав Донбас і менталітет гірників ще з 1920-х років, коли активно писав нариси про робітничий рух. У воєнний час образ Донбасу набув сакрального значення як всесоюзної кочегарки та символу непохитної стійкості, де шахтарське братерство гартувалося в екстремальних умовах окупації.

Форма

За жанровою специфікою це новелістична усмішка-образок із виразними рисами лірико-героїчного нарису. Композиція побудована на динамічному часовому перепаді: від мирного, напівжартівливого довоєнного суперництва персонажів — до драматичного воєнного протистояння в лавах партизанського підпілля.

Стилістика твору гармонійно поєднує виробничий професійний жаргон (обушок, врубова машина, рекордист, вибійник) із живим народним гумором, доброзичливим кпином та щирою ліричною інтонацією, що підкреслює духовну теплоту стосунків між представниками різних поколінь.

Як читати

В основі твору лежить діалог двох характерів: молодого запального новатора-комсомольця Юрка Лози та ветерана підземної праці Івана Федоровича Вернигори, чиє прізвище промовисто апелює до казкового богатирського епосу. Їхня суперечка про врубівку та шахтарський обушок («доісторичний струмент») лише зовні виглядає як конфлікт прогресу й консерватизму; насправді це зворушливий вияв глибокої поваги, любові та взаємного довір'я.

Кульмінаційне зміщення значення «доісторичного струмента» відбувається під час окупації: мирне знаряддя праці стає символом незламності гірницької вдачі й безпосередньою грізною зброєю партизанського спротиву. Гумор Вишні тут набуває піднесеного, життєствердного гуманістичного пафосу, де традиція і модерність виступають монолітною силою народної непереможності.

Теми: шахтарська праця · спадкоємність поколінь · Донбас · Друга світова війна · партизанський рух · героїзм і гумор

Усі поети