Гвоздика

Остап Вишня

Оля і Толя живуть у Києві.

Оля жила з татком та мамою на вулиці Леніна, аж там, де оце недавно садочок посадили.

Серед того садочка на клумбах цвітуть різні-різні квіти: і братки, і гвоздики, і флокси.

А понад доріжками куші ясмину розрослися. І як зацвіте той ясмин навесні,—то так уже пахне, так пахне...

Оля у тому садочку щодня гуляє, з подружками бавиться. Але ні квіточок, ні ясмину Оля не рве й не ламає, бо вона знає, як хороше, коли скрізь дерева та квіти, скрізь трава зелена. Тема тоді куряви, повітря свіже та чисте, і немає кашлю, і не сверблять очі, і ніхто з дітей не робить отак: "ачхи!",— бо не лоскоче курява в носі...

А Толя, Олин друг і товариш, жив на Печерську.

Дідусь Толин був робітник заводу. Тепер він уже старенький — на пенсії.

Дідусь — старий комуніст. І він дуже цікаво розповідає, як билися за радянську владу перші київські червоногвардійці...

— І ти, дідусю, бився? — запитував його Толя.

— Бився! Ще й як бився! Хіба можна було не битися з панами, що знущалися з робочого народу! — говорив дідусь.

А Толя сидить у його на колінах та й посміхається:

— Ой дідусю, хоч у тебе й вуса отакенні, та ти ж ніколи навіть не сваришся на нас із Олею, як ми пустуємо, а ти кажеш — бився! Ти не вмієш, дідусю, битися!

— То я з вами не вмію,— гладив по голівці Толю дідусь,— а з панами вмію!

Олина й Толина мами були подругами. Вони частенько приходили одна до одної і брали з собою Толю чи Олю.

Толина мама любила Олину маму, Олина мама любила Толину маму, Толя любив Олю, а Оля любила Толю.

Татки їхні товаришували, а дідусь Толин усіх їх любив: і Толю, і Олю, і їхніх татків, і їхніх мам.

У серпні щороку святкували дідусів день народження.

Толя й Оля дуже любили це свято, бо щоразу дідусь їм у цей день розповідав щось нове і дуже інтересне: і про звірів, і про пташок, і про дерева, й про квіти. Він показував у своєму садочку якусь дивовижну квітку, якої ні в кого не було. А дідусь дуже кохався в квітах, і в його невеличкому садочку щороку виростала або величезна багатоколірна жоржина, або ромашки такі завбільшки, як блюдце, або ще щось...

Толя й Оля вирішили зробити дідусеві подарунки, але так, щоб Толя не знав, що подарує Оля, а Оля щоб не знала, що даруватиме Толя.

Толя знав, що дідусь дуже любить квіти. Він вирішив подарувати йому букет червоних гвоздик, які сам виростить.

Він розповів про це мамі. Мама похвалила Толю за такий намір, ще й допомогла йому купити кущики гвоздик. Толя сам скопав у таємному місці грядочку і посадив гвоздики. Ходив за ними, поливав. І на серпень у нього розквітли чудові червоні гвоздики.

Оля думала, думала, що подарувати дідусеві, і вирішила:

Остап Вишня — А куди американське? Остап Вишня — Дрохва Остап Вишня — Самі собі шкідники Ще 108 творів → Біографія Остапа Вишні

— Дідусь дуже любить квіти! Посаджу я гвоздики, викохаю їх та й подарую дідусеві! йому буде дуже приємно, що я сама вже вмію вирощувати квіти! Правда, мамо! Тільки щоб не знали ні дідусь, ні Толя...

І в Олі до дня дідусевого народження розквітли прекрасні червоні гвоздики.

Посходилися гості. Вітають дідуся. У Толі в руках щось загорнуте в папір, і в Олі — так само.

Толя підходить до дідуся:

— Вітаю тебе, дорогий дідусю, з днем народження. Бажаю вам здоров'я! Ось од мене цей подарунок! Це я сам викохав!

А за ним Оля:

— Дорогий дідусю, вітаю тебе, бажаю здоров'я й дарую оцей подарунок. Це я сама викохала!

Дідусь подякував, поцілував Толю, поцілував Олю.

Розгорнув Толин подарунок — червоні гвоздики!

Розгорнув Олин подарунок — червоні гвоздики!

А Толя:

— Ой! Я й не знав, що й в Олі гвоздики!

А Оля:

— Ой! Я й не знала, що й у Толі гвоздики!

А дідусь сміється, а дідусь сміється:

— Я дуже,— каже дідусь,— дякую за ваші хороші подарунки! А гвоздики мені дуже любі та милі квіти, вони мені нагадують минулі часи, коли ми, комуністи, працюючи в підпіллі, пізнавали один одного по червоній гвоздиці на піджаку. Червона гвоздика — квітка революції...

І розповів дідусь Толі й Олі про те, як кохався в квітах великий пролетарський письменник Максим Горький, як любив він гвоздики.

Колись у Горького на острові Капрі гостював його хороший друг український письменник Михайло Коцюбинський. Максим Горький подарував другові чудесну, пишну-пишну гарячо-червону гвоздику.

— На знак нашої дружби,— сказав Горький.

Коцюбинський привіз цей дорогий подарунок з далекого італійського острова Капрі додому, в Чернігів, і висадив її в своєму садку.

Михайло Михайлович теж дуже любив квіти, сам за ними ходив, викохував, вирощував їх. А найдужче любив він червону гвоздику.

Пишна та рясна росла вона в садочку Коцюбинського, і він дарував червоні квіти своїм друзям.

І по сьогодні цвіте "Гвоздика Коцюбинського".

— Ось вона! Дивіться!

Дідусь підвів Толю і Олю до грядочки. Серед інших квітів червонів, аж горів, кущ гвоздики.

Про вірш

Світле та життєствердне дитяче оповідання, сповнене щирого гуманізму, утверджує цінність бережливого ставлення до природи, спадкоємності поколінь і теплоти родинно-дружніх стосунків у відбудованому повоєнному місті.

Історія

Оповідання створене в повоєнний період творчості Остапа Вишні, коли письменник після повернення із заслання та пекла сталінських концтаборів активно працював для дитячої аудиторії, друкуючись у республіканській періодиці (зокрема в журналі «Барвінок») та створюючи цикли оповідань про малечу нової доби. Це був час інтенсивної повоєнної відбудови зруйнованого нацистською окупацією Києва, зокрема масового озеленення вулиць, відновлення парків, скверів та перетворення столиці на місто-сад.

Звернення до світу дитинства для гумориста було не лише вимушеною нішею в жорстких лещатах соцреалістичного канону середини 1950-х років, де регламентувалася навіть радянська ідеологічна міфологія (згадки про старих комуністів і червоногвардійців), а й внутрішньою психологічною розрадою. Через невимушені сюжети про квіти, київські дворики та дідусів-пенсіонерів Остап Вишня прагнув транслювати дітям непорушні етичні істини доброти, гармонії й людяності.

Форма

За жанровою природою це прозовий образок із виразною виховною та лірико-гумористичною домінантою, побудований на поєднанні пейзажно-побутової замальовки та живого діалогу. Оповідна манера орієнтована на рецептивні особливості молодшого читача: лаконічні синтаксичні конструкції, звуконаслідування (дитяче «ачхи!»), повтори-підсилення («так уже пахне, так пахне...», «різні-різні квіти») та ритмізована розмовна інтонація, притаманна вишнівському стилю.

Особливого колориту твору надає м'який, усміхнений автокоментар і невимушена діалогічна стихія між дідусем та онуком. Мова твору барвиста, сповнена теплої пестливої лексики («квіточок», «садочок», «голівка», «татко»), що органічно відтворює дитяче сприйняття довколишнього простору.

Як читати

Художній простір оповідання моделює затишний, гармонійний топос весняного Києва, де природа постає живим чинником здоров'я, радості й чистоти дитячого буття. Образ квітучого садочка на розі вулиці (з флоксами, гвоздиками та пахучим ясмином) переростає у символ мирного творення й оновлення, де виховання свідомого екологічного чуття («ні квіточок, ні ясмину Оля не рве й не ламає») подається без сухої дидактики, через відчутні тілесні сенсорні образи свіжого повітря та відсутності пилу.

Смисловим нервом твору є проникливий контраст між грізною героїчною біографією дідуся-ветерана та його безмежною лагідністю в спілкуванні з малечею. Дитяча наївна репліка Толі («ти ж ніколи навіть не сваришся... ти не вмієш, дідусю, битися!») оголює глибинну гуманістичну антитезу: справжня внутрішня сила й мужність у мирному бутті реалізуються винятково через ніжність, терпіння та турботу про нове життя.

В оповіданні втілено типовий для пізнього Остапа Вишні народний етичний кодекс любові до живого. Світ твору поліфонічно з'єднує працю поколінь, радість дитячої дружби та красу землі, де навіть ідеологічні прикмети часу розчиняються в аурі беззастережного людинолюбства й родинного затишку.

Теми: дитяче оповідання · Остап Вишня · любов до природи · зв'язок поколінь · київський текст · гуманізм

Усі поети