Перепілка
Чудесна пташка.
Сіренька, з чорненькими на пір'ячку крапочками.
Мініатюрна курочка.
Вилупить свої жовтенькі пухнаті перепеленятка, отакусінькі, водить їх за собою й квокче.
Ах ти ж моя матінко-квочечісо!
Та де ж тобі квоктати, коли тії ж сама ще курчатко?
А квокче! По-справжньому квокче і на ворога кидається, як він її дітонькам загрожує.
Нічого не поробиш: мама! Мати!
Ота мати, що про неї дітки наші співають:
Десь була, десь була перепілочка, Десь була, десь була невеличенька. Ось вона впала, До землі припала...
Любить наш народ перепілку: і в дитинстві любить, і в зрілих літах її він любить.
От, приміром, іде полем заклопотаний голова артілі.
Голова в голови розколюється од думок різних:
"А чи закінчили сьогодні шаровку?
А чи пропололи озиму пшеницю?
А чи...
А чи..."
Раптом із ярової пшениці стаккато:
Пать-падьом! Пать-падьом! Пать-падьом!
Зморшки на лобі в голови розгладжуються, очі яснішають, все обличчя лагіднішає, розгортаються на його вусах пелюстки усмішки, він зупиняється і починає рахувати:
— Раз! Два! Три! Чотири! Ах, б'є! Ах сукин кот і б'є ж!
От і відпочила в голови голова.
Любить наш народ перепела і тоді, коли він у сітчаній клітці під стріхою у дворі б'є!
Любить наш народ перепела і тоді, коли його повна ринка і коли він, присмачений сметаною, стоїть на столі, а хазяйка у вишиваній сорочці паляницю крає.
Чудесна пташка!
"Вечір.
Ніч..."
Хай дарує мені Павло Григорович Тичина за цей невеличкий плагіат, — я це роблю навмисне, щоб нагадати йому, що він укупі з усім радянським народом теж любить перепілку.
От коли вже літній вечір настає — я у цей час до матері:
— Мамо, я з дідом Махтеєм перепели піду ловити!
— Ще не набігався?
— Пустіть, мамо! Їй-бо, пустіть!
— І коли воно набігається? Цілісінький божий день як та дзиґа!
— Можна, мамо? Я слухатимусь, їй-бо, слухатимусь!
Мати мовчать, і не сопуть, і не лаються!
То вже я знаю, що можна!
Зразу в хату, окраєць хліба за пазуху — і до воріт.
А мати:
— Ти хоч чумарчину накинь!
— Ат! — кидаєте ви і вистрибом, вистрибом, не шляхом, а по зеленому споришу мчите до діда Махтея, що живуть у Василлі, на забаштах, і що їхній Павло нашу Степаниду держить.
Остап Вишня — "Земельна рента" Остап Вишня — Зенітка Остап Вишня — Геометрія Ще 108 творів → "Перепілка" (скорочено) Біографія Остапа Вишні
Біжиш і знаєш, що в діда Махтея в кишені вже манок отой, що так робить: "Сюр-сюр! Сюр-сюр!", — так, як перепілочка до себе перепела кличе.
Так і дід Махтей сидітимуть і перепілок під сітку вабитимуть.
А сітка токенька-тоненька (ой, як же ж чудесно дід Махтей уміють такі сітки виплітати — і на перепелів, і на рибу, і на метелика!) — така сітка, ніби найніжніше вирізування, що Ганна собі ним сорочки мережить, — вона вже у діда в кошику лежить, а біля кошика стоїть клітка, сіткою напнута.
У ту клітку дід упійманого перепела пускатимуть. І не пруттям клітка заплетена, а напнута сіткою, щоб як битиметься в клітці впійманий перепел, так щоб він собі об пруття голівки не побив.
Сильно дуже стрибають у клітці впіймані перепели, на волю хочуть вирватись, і до крові розбивають собі голівку об тверде пруття.
А від сітки вони тільки одскакують, і нічого їм не робиться.
— Драстуйте, дідусю! — хакаєте ви.
— Здоров, здоров! — кажуть дід Махтей.
— Підемо, дідусю? — боязко запитуєте ви, і так вам хочеться аж у самісіньку душу дідусеву вскочити. — Підемо? Ох, і патьпадьомкали, як з татком з сіножаті їхав! Штук сто! От патьпадьомкали!
— Патьпадьомкали, кажеш?
— Ой дідусю! І досі аж у вухах лящить!
— Лящить, кажеш?
— Ох, і лящить! Штук сто!
— Сто, кажеш?
— А мо' й ціла копа!
— Копа, кажеш? А що більше — чи копа, чи сто?
— Копа, дідусю, більша! Копа як яєць, то повнісінький кошик.
— А як сто?
— А як сто... Як сто? То то, мабуть, як яєць, то тільки на яєчню.
— Ич як! Дуже багато патьпадьомкали? У клітку не влізуть!
— Так ми не всіх ловитимемо!
— Ага! Ну, тоді, мабуть, підемо! А я думав, що цілу копу треба ловити, та й злякався! А як можна не всіх, тоді підемо!
Ну, тут уже такий іде вистрнб, що Бровко починає й собі стрибати, і вже ви на сіні біля хліва верхи на Бровкові сидите й того Бровка лоскочете.
— Не пустуй, — кажуть дід, — бо ще вкусить!
— Не вкусить! —ляскаєте ви й перекидом летите разом з Бровком із сіна на спориш.
— Ну, збирайся, підемо! — кидають дід.
— А ви, дідусю, оте, що "сюр-сюр", узяли?
—— Взяв!
— А дайте я сюркну! Один тільки раз!
— Ходім, ходім! Потім сюркнеш!
— Пішли...
Ну, ще раз:
"Вечір. Ніч..."
Власне кажучи, вечір уже минув, і вже сама ніч! Я не буду ні в кого запитувати, що таке українська ніч, бо ще сто з гаком літ тому Микола Васильович Гоголь запитував усіх:
"— Знаєте лн БЬІ украинскую ночь?!" І тут же з сумом дорікав усім:
"— Нет, вьі не знаєте украинской ночи!" А за ці сто з гаком літ, я гадаю, ви вже придивилися і знаєте, що воно таке за українська ніч! Так що, по-моєму, пояснювати зайве. Якби тепер я йшов тої ночі з дідом Махтеєм перепели ловити, я б обов'язково дивився на діда й думав:
"Та не викручуйтесь, дідусю, не викручуйтесь, бо співає у вас душа, їй-бо, співає:
Ніч яка, господи, місячна, зоряна, Видно, хоч голки збирай...
А як ваша, дідусю, душа цієї пісні проспіває, ви трохи замислитеся, тяженько зітхнете, а потім знову в душі вашій, дідусю, зривається:
Місяченьку блідолиций, За хмару краще б ти сховавсь, Не світи, бо вже немає Тієї, з котрою кохавсь...
Та не про те мені тої ночі думалось, не про те гадалось.
Найголовніше, що мене цікавило:
— Чи ж патьпадьомкають? І чи ціла копа патьпадьомкає?
Тільки-но вийшли за село поза старою грушею,
що над шляхом стоїть, звернули на межу, аж ось один:
— Пать-падьом! Пать-падьом!
За ним другий, а там іще, й ще, й ще!
— Ага, дідусю, чуєте?
— Чую!
— А копа буде?
— Дві копи!
— Аж дві! Ого!..
Проходимо далеко-далеко межею. Аж за могилу. А праворуч і ліворуч стіна озимої пшениці.
А на межі ромашки, і молочай, і чебрець, і дзвоники...
Тут уже дід Махтей зупиняються, витягають з кошика сітку.
— Держи, — кажуть.
Я держу з одного боку сітку, а дід Махтей її розгортають, розправляють.
— Занось!
От ми з дідом заносимо сітку й напинаємо її на пшеничні колоски біля межі.
Дід тоді витягають манок і починають:
— Сюр-сюр! Сюр-сюр! Сюр-сюр!
Тихо.
Дідусь ізнову:
— Сюр-сюр! Сюр-сюр!
Аж ось ліворуч, мов молотком:
— Пать-падьом!
— Сюр-сюр!
— Пать-падьом!
І на кожне дідове "сюр-сюр" — все ближче, все ближче нервове "пать-падьом".
Уже чути й пожадливо-пристрасне:
— Ха-вав! Ха-вав!
А за ним одразу й бойове:
— Пать-падьом!
Ось-ось уже близенько він! Уже чутії, як шелестить пшениця, уже його "ха-вав" і "пать-падьом" ніби біля самісінького вашого вуха!
— Ха-вав!
Він уже під сіткою! Уже я його бачу! Я бачу, як крутить він голівкою сюди й туди, як на ніжки спинається, шукаючи чарівну спокусницю!
— Ха-вав!
Дід Махтей мовчать, вони теж уже його бачать, вони милуються з цього закоханого перелюбця.
— Ха-вав!
Дід Махтей раптом б'ють у долоні і встають. Переляканий коханець зривається, б'є головою в сітку й заплутується.
— Ага, парубче, — посміхається дід Махтей, виплутуючи сіренького переляканого птаха з сітки. — А будеш до чужих молодиць, захекавшись, бігати? Будеш у гречку стрибати?!
Єсть один!
Він підстрибує в клітці, б'ється голівкою об м'яку сітку і падає на дно.
Я не знаю, в кого дужче тріпоче серце — чи в переляканого перепела, чи в мене?
— Та не стрибай, дурнику, не стрибай!—умовляє перепела дід Махтей і клітку прикриває свиткою. І знову:
— Сюр-сюр! Сюр-сюр!
І знову десь аж у гречці:
— Пать-падьом!
І другий уже в клітці...
І третій!
Я дивлюсь на небо, а воно глибоке-глибоке та синє-синє, а зірок тих, зірок! Скільки ж кіп тих зірок па небі?
В очах у мене щось ніби полегесеньку свербить, я кулаками протираю очі і солодко-солодко позіхаю.
І ледь-ледь чую, як дід Махтей говорить:
— Е, парубче, заснув!
А потім обгортає мене щось тепле. То дідів піджак.
І я вже не чую ні "ха-вав", ні "пать-падьом".
І тільки вже під ранок, коли дуже-дуже не хочеться з-під дідового піджака вилазити, чується:
— Вставай, синку, вставай! Додому підемо! Там досипатимеш!
Вискакую з-під піджака, до клітки, а там аж сім!
— Ото!
— Ну, пішли, синку, пішли...
З рушницею полюють перепілок восени, коли в:ка просо вклоняється хазяїнові повними китицями пшоняної каші, а навкруги проса, куди оком кинеш, — самі стерні, та копи, та скирти...
От тоді на просищі з собакою інтересно настріляти повнісінький ягдташ перепілок...
Ситі вони тоді дуже...
Вони запливають тоді жиром, і, коли БИ їх поскубете, перед вами не птиця, а грудка масла.
Коли полюєте перепілок з вашим власним собакою, то це найвища насолода.
— Піль!
— Бах! Єсть!
— Піль!
— Бах! Єсть!
Так що ви маєте повне право потім усім гозоритя:
— За якусь годину-півтори мій Ральф подав мені шістдесят сім перепілок! Насилу встигав.
— Піль!
— Бах! Єсть!
— Піль!
— Бах! Єсть!
От собака! Ах, і собака ж!
Коли ви прийдете з полювання додому й принесете шістдесят сім перепілок, не забувайте двох правил після перепелячої охоти.
Перше: обов'язково почистіть рушницю!
Друге: не об'їдайтесь!
1950