Самі тобі румуни…

Остап Вишня

Сьогодні дід Свирид сидить на колодках і регочеться, аж розлягається.

І так припадає до Ониськи (молодиця така в нашому селі є), що аж ніяк не подумаєш, що дідові вісімдесят дев'ять.

Ониська махає на діда Свирида рукою, а сама від сміху аж здригається.

А дід, а дід… мало не вщипне.

— Чого ви, — питаю, — такі веселі, дідусю?

— Розказую…

— Що ж ви такого розказуєте, веселого?

— Як я в румунах був.

— В яких румунах?

— У Антонесках!

— Антонеску — тож румунський міністр головний!

— А дурний!

— Хто?

— Антонеску!

— А розумний хто?

— Я! І мила набрався, і тютюну, і солі!

— Якого мила?

— Румунського.

— А тютюну?

— І тютюну румунського. Та ще й десять пачок сірників дало!

— Кому?

— Мені.

— За віщо?

— А за те, що я румун!

— Ну, звиняйте, дідусю, щось ви тут, як той казав, бре-бре…

— А не встати мені з цього місця!

— Та ви ж, даруйте мені на цім слові, рудуваті, а румуни ж чорні.

— Так, може ж, у мене "другий супруг" чорнявий!

— Який другий?

— А Лукерка!

— Та Лукерка ж — царство їй небесне!

— То нічого! Хіба в небесне царство чорнявих не приймають?

— Та то як трапиться…

— Ото ж бо воно й є! Та ви слухайте. Тут у нас за тих німецьких румун чи румунських німців така притичина трапилась, що й досі до пам'яті не прийду. І вночі регочусь. Румунська, значить, влада прислала до нашого району цілу делегацію виявити всіх громадян румунської та молдаванської національності. А я на той час якраз із лісу од партизан у розвідку прийшов. Аж тут наказ: усім старостам дати відомості повітовому начальникові:

1. Які жителі на селі розмовляють або розуміють румунську мову;

2. Людьми румунського чи молдаванського походження являються також і ті, де один із супругів являється румунського чи молдаванського походження;

3. Ці громадяни одержать подарок від румунської влади: 1 кілограм мила, 1 кілограм солі, 5 пачок тютюну і 10 пачок сірників[3].

Як я прочитав, аж підскочив! У хлопців, у лісі, знаю ж, ні мила, ні тютюну, ні сірників. Я — до всіх наших, і до бабів, і до чоловіків:

— Записуйся в румуни! Хлопці в лісі без нічого.

Посунули до старости:

— Пиши всіх у румуни!

Він до мене:

— Який же, — каже, — ти румун, коли ти зроду-віку на скрипку не грав?! І рудий?!

А я йому:

— Я таки справді, може, й не дуже румун, так моя Лукерка, "другий супруг", така вже була румунка, що й самого Антонеску б переавересчила. Чорнява, од мамалиґи, було, й за вухо не одтягнеш, а як почує, було, скрипку, то на лаві її аж підкидає. Такої румунки й у Бухаресті не вздриш.

Так ото й пішло: хто з чоловіків на румуна не виходить, у того "другий супруг" — жінка, значить, — чистокровна румунка. А хто з жінок українка, у неї чоловік просто хоч у румунські королі.

Приніс я тоді хлопцям у ліс і мила, і тютюну, й солі.

— Мийтесь, — кажу, — хлопці, куріть, світіть, соліть. А час прийде, ми тоді всім народом своє місце знайдемо: нам — наше, молдаванам — Молдавія, румунам — Румунія… Та, гадаю, що й Антонеску з Гітлером на шибениці помістяться. А не помістяться на одній — дві зробимо.

Про вірш

Гумореска змальовує кумедний епізод воєнного лихоліття, в якому кмітливий український селянин дід Свирид майстерно обводить довкола пальця румунських окупантів та їхню комісію, утверджуючи незнищенну життєздатність, переважаючий народний розум та оптимізм.

Історія

Усмішка належить до воєнного періоду творчості Остапа Вишні та була створена невдовзі після його звільнення з радянських таборів ГУЛАГу наприкінці 1943 року й тріумфального повернення в літературний процес із шедевром «Зенітка». У 1944–1945 роках письменник активно публікував твори у республіканській та фронтовій пресі (зокрема в газеті «Радянська Україна»), спрямовані на моральну підтримку народу та висміювання загарбників.

Історичним тлом твору є окупація південно-західних регіонів України румунськими військами маршала Йона Антонеску (зона «Трансністрії»). Окупаційна влада намагалася штучно збільшити контингент лояльного населення шляхом фіктивної фіксації «румунського й молдавського походження», роздаючи мізерні заохочувальні пайкові подачки (сірники, мило, тютюн), що стало благодатним ґрунтом для народного сатиричного переосмислення.

Форма

За жанром це класична вишнівська усмішка-бувальщина з виразною фабульною опорою на анекдот. Композиція обрамлена: твір відкривається яскравою побутовою сценкою на сільських колодках, де старезний, проте енергійний дід Свирид регоче та заграє до молодиці Ониськи, після чого розгортається діалогічна ретроспективна оповідь («оповідка в оповідці»).

Оповідна стихія повністю підпорядкована живій народній мові, насиченій соковитими репліками, колоритним суржиком окупаційних реалій («Антонески», «другий супруг»), бурлескним зниженням високого пафосу та швидким ритмом реплік-відповідей, де кожна деталь працює на створення вибухового комічного ефекту.

Як читати

Центральний образ усмішки — дід Свирид — втілює архетипний образ народного мудреця, хитруна-крутія на кшталт класичного козака Мамая або гоголівських персонажів. Попри поважний вік (вісімдесят дев'ять років), дід сповнений вітальної енергії, яка буквально зносить будь-який страх перед жорстокістю воєнного часу. Його сміх є формою духовної перемоги над ворогом і дієвою психологічною самообороною громади.

Комічний конфлікт будується на разючому контрасті між бюрократичною імперською пихою сателітів гітлерівської коаліції та природною народною кмітливістю. Румунський диктатор Антонеску й спеціальна «висока делегація» постають у розповіді абсолютними дурнями («Антонеску — тож румунський міністр головний! — А дурний!»), яких українець обдурив суто побутовою софістикою щодо небіжчиці Лукерки. Саркастичне висміювання загарбників поєднується тут із теплим, життєствердним гумором щодо односельців.

Теми: усмішка · народний характер · Друга світова війна · висміювання окупантів · кмітливість · український гумор

Усі поети