Вишневі усмішки сільські

Остап Вишня

Пам'яті матері моєї,

бо їй першій усміхнувся я

ПОДОРОЖНІ ВРАЖЕННЯ

Традиційно почнемо. Як і всякий порядний "власний кореспондент".

Різниця тільки та, що всякий "власний" пише свої подорожні враження за два приблизно тижні до від'їзду, а я не встиг, і от доводиться писати, приїхавши вже на місце "капітального ремонту".

Я, мабуть, мину, як я до вокзалу їхав. Поперше, це для вас не дуже цікаво, а подруге, я не їхав, а йшов, пильно придивляючись, щоб по дорозі хто не хапнув з таратайки клунка з речами. Отже, за той час враження не було ніякісінького, крім "клунка". А клунок — так воно завжди клунок.

А далі вже пішли й "враження"…

Чимале враження на мене справили два грізних запитання дебелої молодиці, що стояла на східцях у вагоні з коромислом в руках.

Перше запитання — це: куди я пру, а друге: чи не повилазили в мене очі.

Я галантно відповів, що "пру" я в вагон і що очі в мене поки що на місці.

На все це резолюція молодицина була така:

— Чорти їх тут носять!

Але спасибі "чортам". Вони таки внесли мене в вагон, розсунули по дорозі ще з п'ять молодиць і посадили скрученим у чотири погибелі на власний клунок.

Доки вдарив третій дзвінок, дихання в мене збільшилося на 10, а пульс на 20—ЗО за хвилину.

Я, знаючи з медицини, що в моєму розпорядженні для дихання й для пульсу ще є одиниць по 10, особливо не хвилювався…

* * *

Бам! Бам! Бам!.. Сіп!

— Ох! (це я так).

Бо відкинуло мене назад на чийсь поперек і поклало мою потилицю в задньої сусідки якраз на те місце, де поперек у неї переходить у "далі".

Там я й прикипів…

А передня сусідка швиденько гупнула мені на те місце, де мої груди переходять у "далі". Сіла та ще й (хай їй легенько ікнеться!) крутонулася разів зо два — умощувалась.

Звідси й "ох!".

"Прощавай, — подумав, — Харків!"

* * *

Пахло потом… Пахло молоком (коров'ячим)… Пахло… Та чим тільки не пахло?!

— Різні на світі запахи бувають! — казав мені колись один хороший чолов'яга, Кіндрат, що свого часу "з горілки" вмер.

І таки правду казав.

Бо справді: "Різні на світі запахи бувають"… Особливо в вагоні й особливо коли відпочивати журналіст їде.

Весняні запахи…

…Сиділа на "грудях моїх", мабуть, середнячка. Бо куркульки я не витримав би, а від незаможниці було б, напевно, легше.

Я потихеньку стогнав, ніжно пригортаючись обличчям до попереку задньої сусідки, а середнячка, сидячи на моїм власнім животі, голосно лускала насіння.

А за вікном жита красувалися, пшениці наливалися, голубіло волошками по житах, зозулило лагідно по лісах…

А за вікном сріблом у сояшних батогах жайворонило…

А за вікном:

…немає меж… і де кінці, що ставили б сонцям семестри у голубому молоці?

Так то ж за вікном!

А до вікна (аж подумати страшно!) ще попереків з п'ятнадцять і пудів шістдесят живої жіночої ваги, не рахуючи коромисел і глечиків з кошиками!..

* * *

Оця моя "смичка з селянством" тривала три прольоти.

Увесь час я згадував чиїсь дуже мудрі слова:

"До селянства слід підходити вміючи, інакше замість "смички" казнащо матимемо".

Праведні слова. Іменно "підходити" й іменно "вміючи".

А я "підліг під селянство", і, треба вам схазати, підліг дуже незручно й дуже не вміючи.

І замість "смички" получилось саме "ох!".

* * *

Через три прольоти — останній "маїех" и. ирокою основою по моєму череву, останній "гуцик", а за нимл моє, щасливе вже й радісне, останнє "ох"…

З мене встали…

Війнуло спідницями…

Чиїсь стрункі молоді ноги притьмом стрибонули з верхньої полиці на мою печінку.

Щось ухопило мене за голову й з криком: "Дивись! А я думала — глечик!" — кинуло.

Я заплющив очі. І мені так яскраво уявилось, ніби я лежу в південноамериканських преріях, а наді мною вихором смалить табун наляканих тигром бізонів…

Потім уже я й жита бачив, і волошки мені голубіли, покивуючи синенькими шапочками, й поля всміхалися: "Що, мовляв, проїхався?!"

"Чого ви, — думаю, — смієтесь?! Ну, проїхався! Так що ж?! Ви всміхаєтесь!.. А хіба з вами такого не траплялося?! Хіба не про вас співається:

Ой поля, ви, поля,

Мати рідна — земля…

Скільки крові і сліз

По вас вітер розніс…

А в мене ще крові не було… Та й сліз не помітив… Так тільки… боліло".

* * *

Мерефа… Єзерська… Бірки…

У вагоні — я та ще дідок один, що весь час пильно на мене дивиться. Бачу, що хоче забалакати. Нарешті наважився:

— А як ви гадаєте — без віри жити можна?

Я думав про свою печінку, про англійський ультиматум, про те, чи побільшать на липень ставки.

— Можна! — буркнув. Дідок одсунувся й заспівав:

Возбранний уєводі побідительная.

Безпалівка! Фініш, значить!

А від Безпалівки — ви ж знаєте — й до Пасік уже недалечко. Так як устанете з потяга, так зразу ліворуч понад колією трохи, а потім убік навскоси, по дорозі на Гомільшу.

Гомільшу знаєте?

Ні?

Хіба не знаєте? Це по дорозі на Пасіки! Поміж нивами зеленими дорога простяглась. Ідете, а праворуч — ниви й ліворуч — ниви…

Коли не знаєте дороги, ідіть за підводою, що везе ваші речі.

Так і дійдете.

Ось уже й Пасіки недалечко… От і школа… — Трррр!.. Приїхали…

ОСЬ ВОНО — СЕЛО ОТЕ!

Село і серце — відпочине.

Т. Шевченко

І

Ох і харрашо ж на селі!

Отут тобі вишня під вікном, а поруч осика, а під осикою жито, а за житом гарбузи, а за гарбузами картопля, а за картоплею нужник…

Усе вкупі, все росте, все буяє, все шелестить і все пахне… Ох і харашо ж на селі!

Ви знаєте, що таке село? Не з тез, не з статистичних відомостів повітпродкомісарів, не з донесеннів сільрад і волвиконкомів — не офіціальне село, таке собі село. Село, та й годі! Як у медицині кажуть: perse[6] село. Так оте perse село ви знаєте?

Ох і хароше село!..

Нема тут ні довготи, ні широти, меридіани різні його не торкаються. А так, вийшов собі на горбочок, і все тобі кругло. Отак просто — школа. Після школи — розправа, а отак живе Сторчиха, а навскоси кума Уляна, а посередині майданчик, а на майданчику свині.

Сонце сходить на селі на сході, заходить на заході. Як треба обідати, воно собі підбивається так, що: "Ойойой! А вже сонце височенько!" І уявіть собі, яке оте сонце на селі слухняне: ніколи воно не підіб'ється раніш або пізніше, а тільки тоді, як треба обідати.

Живуть на селі люди, звуть себе українцями. Правду казавши, населення не чисте. Крім 800 чоловіка українців, є ще одна дівчина, що її тут звуть: "Та вона "руська"! Приїхала нещодавно з Саратовської губерні". Національної ворожнечі не помічається: спить з місцевими парубками, спить міцно, певно, й щоночі, й до того спить, що на тім кутку кажуть: "І бодай воно було тобі й сказилося, так ото цілісіньку ніч реготатися…"

Розплоджується населення не інкубаторами. Наслідки добрі: у Мотрі — Івасик, у Оксани — Гапочка, в Одарки — Митрофан. Це за тиждень.

Скрутно з харчами.

"Коли, дасть бог, уродить, у нас ця справа веселіш пойдьоть, — казав мені дядько Онисько. — 3 грушевого борошна багацько не зажартуєш. Одне слово, тяжкувато".

Віри населення православної. До церкви ходять. Хоч уже дуже помітно вплив подій церковних на селі. Та й місцеві іноді причини шкереберть ставлять довічні, сталі й міцні, як дуб, церковні традиції.

От, приміром, релігійне нещастя: місцевого батюшку з полуниць обдуло. Хоч вітри й одходять, а правити тяжко, та й небезпечно. Ну й розпука.

А атеїсти є.

— Що ж, мовляв, ну, обдуло батюшку. Так що ж. Хай матушка правлять. Не все одно? Невже ж таки батюшка, живши скільки з матушкою, та не передали їй своєї святості…

— Так воно, так. Але… А з другого боку:

— Та ви б, матушечко, та порадили б свого батюшечка: хай би вони до автокефалістів: автокефалістів з полуниць ще не обдувало.

Кипить парафія…

II

Але є одна штука, що трохи не примусила мене при в'їзді в село рявкнуть:

— Повстаньте, гнанї і голодні!..

Що б ви гадали — що то за штука? Арка!

Якраз проти самісінької школи. Уквітчана сосновими вітами з отакусіньким червоненьким папірцем нагорі…

— Що вже попервах коні полохались, так і не доведи, царице небесна! — казав Митро Хведорович.

— А тепер?!

— А хіба не бачите?! Іде, лиха личина, й хоч би тобі що! Позвикали!

— Це на Перше травня таку встругнули!

На шостім році революції Пасіки арку побачили! А таки побачили, й тепер, коли балакаєш із котрим із пасічан, то так і плигає в нього й з очей, і з бороди:

— Ось які ми!

Та вже хвастатись, так хвастатись!

— Є в нас іще й "трибунал".

Скрізь, положим, той "трибунал" просто собі трибуною зветься, а в нас він "трибунал". Але то нічого: нам можна.

Щоправда, хтось у того "трибунале" поміст свиснув і висмикнув одну ногу, але три його нозі з погордою свідчать, що Першого травня на пасічанськім майдані "революція йшла"…

— Капосні хлопці! Ну нема на них ніякого впину! Та воно, сказать, і дерево добряче: чи там на підсошок, чи на люшню!.. Ну й не втримались!

…Так що ви, братця, з нами не шуткуйте!

Бо почім ви знаєте: може, ми на той рік на Перше травня чи на Жовтневу революцію такого "трибунала" вшкваримо, що ви там у столиці на Миколаївськім майдані з своїм просто:

— Закройсь! "І нікоторих цвяхів!" 1

* * *

А так тихенько в нас.

Оремо. Сіємо. Плодимось, як і всі православні… Живемо, одне слово…

Хоч тітка Сторчиха (знаєте, що через дорогу живе. Ворота в неї чорні, а півень голошиїй), так та тітка вдарила оце об поли руками:

— їй же богу, до Покрови не видержу!

— Чого ви, тітусю, так?

— Ой, Михайловичу, не видержу! Байстря вб'є!

— Чиє?!

— Наше з донькою!

— Так чиє ж воно: чи ваше, чи доччине?

— Ох, голубчику, й не знаю, й не скажу!!

— Отакої…

— Не іначе, як наврочили! І берегла ж, і додивлялася! Подумайте ж таки: сімнадцятий годочок їй тільки, як оце жито почало красуватися, пішов… І де воно взялося? Ну нікуди-нікудисінько з двору ж не ходило!

— "Само", мабуть, тітусю, до двору прийшло!

— Ото якось у пилипівку ще вскочила в хату як навіжена. "Чого ти", — питаю. "Щось мені,— каже, — мамо, привиділось". А сама пополотнілапополотніла… З того часу ото, дивлюсь, а воно… а воно… Ох, не видержу, люди добрі, не видержу!

— Нічого, тітусю! Бабою будете!

— Ох, не видержу!

Бачите, як у нас?!

А в вас хіба таке трапляється, щоб з переляку діти були?[7]

Та як же його не любити — село оте? За таємниці оті! За несподіванки! Хіба його взнаєш? Хіба його влучиш?

От лежу на горбику під вишнею! А почім ви знаєте, що під тим горбком є? Може, там такої, як той казав, "курської аномалії", що копни його, так воно тебе самого сторчака поставить… А може, нафтою так ушкварить, що сам Керзон навзнак лясне!

Або дивіться: он ярком, ухопивши за хвіст теля, чиєсь білоголове в драних полотняних штанчатах стрілою мчить…

Хіба ви знаєте, що з отого білоголового буде?

Може, то майбутній редактор "Вістей"?

А може, голова "Плуга"?

А не може хіба бути так, що років через двадцять п'ять — тридцять прийдете до "Червоного Шляху", а воно на редакторськім кріслі сидить і рукописів ваших не приймає…

За можливості необмежені любіть село… З нього піде! Все з нього піде!

Воно ще спить! Солодко спить, і на ниві порсаючись, і за телям летячи!

Розбуркуйте його.