Як із Харкова зробити Берлін (збірка)
ЗМІСТ:
Як із Харкова зробити Берлін
"Їхній санаторій"
"Шеф"
Село німецьке
Берлін увечері
Як із Харкова зробити Берлін
Найнеобхідніша, найконечніша умова для того, щоб з Харкова зробити Берлін, — це 75% харківського — та не тільки харківського, а й всеукраїнського — населення поробити соколами.
Не менше бо, як три чверти нашого "медлительного в движеніях" люду божого, все життя своє сидить і співає:
"Дивлюсь я на небо,
Та й думку гадаю,
Чому я не сокіл,
Чому не літаю".
Оце в його в голові.
Бо як би йому "бог крильця дав, він землю покинув, на небо злітав".
Чого б його туди потаскало?
А як же ж!
"Шукать собі долі,
На горе привіту,
І ласки у сонця,
У зірок прохать".
Що йому індустріялізація, що йому електрифікація.
Йому крила дайте, щоб він "далеко за хмари полетів по долю, по ласку".
Тут йому нема ні ласки, ні долі.
Може хоч сонце йому її дасть.
А не зробите його соколом, так він цілий свій вік сидітиме та на небо дивитиметься!
Так от: треба якогось способу дібрати, щоб поробити отаких усіх соколами, вивести на великий степ і кишнуть:
— Киша! Летіть "на льогком катере". І летіть іменно:
"Далеко за хмари,
Подалі від світу".
Подалі... Подалі!!.
Та так, що й не вертайтесь!
Оце як проробимо, тоді з Харкова — раз плюнуть — Берлін зробити.
•
Таксі вже в Харкові є.
Треба, значить, шоферів так привчити, щоб вони пильно на вокзалі придивлялись, де чужоземець.
І коли той чужоземець сяде їхати на Тевелів майдан,* — хай він його повезе так, як уміють возити в Берліні.
З Олександрівської вулиці хай повертає праворуч, на Холодну гору і їде на Нову Баварію.*
З Нової Баварії — на Люботин, з Люботина на Валки, з Валок —на Зміїв, із Змійова на Кінний майдан, з Кінного майдана через Свинячий хутір на Померки,* а з Померок уже й недалечко й до Майдану Тевелева.
Там уже проста путь по вул. Лібкнехта.*
Коли в пасажіра шляпа не на голові, а на волоссях стирчатиме, хай шофер ввічливо, — обов'язково дуже ввічливо, — обернеться й каже:
— Цу ґрос штатд! О! Цу ґрос![1]
Під'їхавши до майдана Тевелева, хай одчинить дверці й каже:
— Біте шен!
А після того, як пасажир, хвилин п'ять порахувавши, віддасть йому те, на віщо розрахував п'ять день прожити, хай він скине картуза і ввічливо, — обов'язково дуже ввічливо, — скаже:
— Данке шен!
•
Далі справа з бруком, з "мостовими".
Довести харківську сошу до такого стану, як вона в Берліні, тяжкувато, але всетаки можна.
Ми не вимагатимемо від харківського міськгоспу, щоб він це зробив швидко, — дамо йому на це, при його спритності, — років чотириста-п'ятсот!
Але не більше!
Коли він вимагатиме більше, то вже буде бюрократизм і тяганина!
А за чотириста років він мусить це зробити, хоч хай лусне!
Розуміється, що для цього він хай не доручає робити брук морякам.
Хай для цього вибирає суходільних людей.
А то буде так, як на вул. Свердлова.*
Ви колинебудь їхали в Харкові Свердловською вулицею з вокзала.
Помітили, який там брук?
Він іде такими хвилями-валами, як на морі в бурю.
Їдеш автобусом, а тебе так колише, як на гойдалці
Кажуть, що будував той брук капітан дальньої плавби, морський вовк, що дуже кохається на морських хвилях і не боїться морської хвороби.
Для моря, що правда, така "мостова" безперечно дуже підходяща, але для Української столиці з її суходільним населенням трішки замарудна.
Вона дуже оригінальна, але хай би її будівника колихало вдень і вночі за таку його творчість!
•
Далі.
Візьмімо наші крамниці.
Щоб дорівняти їх до берлінських, треба небагато.
А саме: ціни на крам, виставлений у вітринах, треба ставити якнайдешевші.
А як хто з покупців зайде в крамницю й вимагатиме таку річ, як на вітрині, треба говорити:
— Нема! Залишилась одна тільки для вітрини, але вона не продажна! Є такі самі, трішечки, правда, не такі, а ліпші, з кращого матеріялу, такого самого кольору, але дорогші карбованців на десять!
І зразу вивалювать увесь крам перед покупцем, і говорити, говорити, говорити.
Ошарашений покупець обов'язково купить, не те, що йому треба, не те, по що він прийшов, і заплатить грубі гроші.
•
Далі.
Упорядкувати слід наших візників.
Наряджати їх у циліндри й лівреї не будемо, хай так у жіночих старих пальтах і їздять, а от що треба зробити.
Треба, щоб на конях, которі кусаються, висіла така табличка:
"КУСАЄТЬСЯ"
Я знаю, що скучно буде тоді нашим візникам стояти на біржі.
То він стоїть і розважається.
Коли підходить до його кусючої коняки громадянин, він сидить на козлах й усміхається.
Мовляв:
— Підійди-підійди, занудо, вона тібє гризаньот! Вона тібє покажіть, як близько до коней підходить!
Підійшов громадянин. Кобила вуха прищулила:
— І-і-і-і!
І до пасажира.
А "ванько"!*
— Тррр! Та куди ж ти лєзіш? Повилазило, што лошадь строгая? Тррр! Лазять тут, зарази!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А взагалі наші харківські візники кращі. Вони веселіші!
Тут, у Берліні, найняти таксі чи візника — справа дуже проста.
От стоїть гурт їх.
Коли ви підходите й сідаєте до котрого з них в екіпаж, то другий, задній чи передній, підбіжить і одчинять дверці.
Ну, що ж це за робота?
От у нас!
У нас, коли ви наймаєте візника з гурту, то підскакують із кіньми всі! Один одного гатить батогом. І всі вони лавою їдуть на пасажира.
Пасажир, нарешті, вигибаючись як в'юн, ускакує до якогонебудь!
Тоді решта — не пускать того візника, з пасажиром!
Б'ють батогами коня, б'ють екіпаж, а як перехрестить котрий батогом по шляпі пасажира, тоді:
— Я звиняюсь, але моя черга! А він, зараза, лізе!
Лясь!
У нас весело!
•
Далі.
Кав'ярень на кожному кроці заводити не треба.
Досить буде, коли ми на кожній вулиці збудуємо по літбудинку ім. В. Блакитного,* з бібліотеками хорошими, з концертними залями і з волейболом.
Да... З біліярдом обов'язково, а то що тобі Миша Биковець і Володя Сосюра робитимуть?
— Як з буфетом?
— Обов'язково!
•
Не знаю, що нам робити з Лопанню, щоб хоч трішки зробити її подібною до берлінської Шпрее.
Самих "естественных надобностей", як видно, замало, бо якби від них залежало Лопанське "многоводіе", то давно б уже і Лопань, і Нетеча, і Харків* повиходили б з берегів, і був би тоді не Харків, а Венеція, чи Харкнеція.
Тут одне з двох треба: або Харків перенести на Дніпро, або Дніпро на Харків.
Розробимо відповідного проєкта та подивимось, що краще й дешевше.
Тільки обов'язково треба проєкта, а не так, що спочатку збудуємо, а потім уже за проєкта візьмемось.
•
Шуцманів заводити не треба.
Хай будуть наші міліціонери. Надягати на них касок з орлами не будемо, а по гумовій палиці кожному слід дати.
І як би такі гумові палиці вигадати, щоб міліціонер міг нею так і підсадити клієнта, коли той виліз з пиварні, щоб клієнт сам "легенькою парою" поплив до району.
Щоб без пересадок на ваньків і без рукамаханнів з відповідними з боку клієнтури висловами.
•
Німецькі "аборти"* для Харкова потрібні, як вода.
Обов'язково побудувати!
І побільше!
Не варт будувати місцевий бюджет на тім, що "в неуказаном місці".
Без цього можна перебутися!
Та й як ти його іноді обійдешся без "невказаного" коли на ввесь Харків одне "вказане", та й те або замкнене, або "забарикадоване" так, що треба бути добрим спортсменом олімпійцем, щоб усі ті "барикади" перескакувати!
•
Далі.
Треба негайно розпочати виробляти всяку "чепуху": бритви оті, що самі голову одрізують, гребінці, олівці, пудру, ґумі і т. д.
І пустіть. "авслендерів" побільше, хай купують та вивозять усю цю "єрунду".
•
А взагалі, щоб із Харкова зробити Берлін, треба робити. Не сидіти й не дивитись на небо, думаючи: "чому я не сокіл, чому не літаю", а робити, шукаючи "свою долю" в себе під носом, а не на небі.
У нас тієї "долі" на чотири Німеччини вистачить, так ми ж її не бачимо, ми все ще на небо поглядаємо, повилазило б нам!
•
Гінденбурґа на президента вибирати не треба! Хай залишається Григорій Іванович!*
______________________
"Іхній санаторій"
"Їхній" санаторій — це, значить, не наш санаторій, а їхній.
Який же він є, цей "їхній" санаторій? Давайте зовні...
Санаторій зовні — непоганий. Він на березі прекрасного величезного озера.
Озеро його обхоплює з трьох боків, — виходить, отже, що санаторій на півострові.
Він увесь у зелені. Круг його — садок і парк із віковими деревами...
До його веде чудесна каштанова алея, і каштани ті, величезні, столітні, поспліталися між собою могутніми своїми вітами.
Будинок уквітчаний диким виноградом і трояндами.
Перед санаторієм — квіти.
Півколом він обсаджений плазучими трояндами.
Троянди, як раз цвітуть ріжнокольоровими махровими квітами, утворюючи якийсь червоно-біло-жовто-рожевий химерний вінок.
Це був колись поміщицький маєток, що його новий хазяїн, лікар, пристосував до санаторія.
І не помилився новий хазяїн: кращого місця для санаторію не вигадаєш. Ліс, вода, повітря... Тиша...
Не поганий їхній санаторій зовні.
•
А як насправді — хіба це санаторій?
Подумайте сами.
Чоловіка все таки до півсотні хворих — і один лікар.
А хворі є такі, що потребують спеціяльних методів лікування — і водою, і світом, і електрикою і всякими іншими методами та способами...
І — один лікар.
Громадяни! Санаторій чоловіка на 50 люду — і нема канцелярії!
Я його навіть за санаторій не вважаю.
Нема канцелярії!
Та як же це так?
Я шукав-шукав, як приїхав, канцелярії з написом "Без доклада не заходити" і не знайшов.
Хотів уже вертати, бо що ж воно, думаю собі, за санаторій такий, коли він не має канцелярії.
І зава канцелярії нема, і діловода нема, і скарбника нема, і друкарниця на машинці не стукає!
Граждане! Душу ви мою помилуйте, завхоза нема!
Їй-богу, нема завхоза!
Величезне, санаторійне господарство, не маленький же ж інвентар (та ще який інвентар!), і ніхто їм не завідує...
Ні завхоза, ні помзавхоза, ні канцелярії в завхоза!
Нічого нема!
А санаторій є!
І, кажуть, що постановкою діла це один з кращих санаторіїв біля Берліна, бо його рекомендують кращі берлінські професори.
Каптенармуса, чи як його, і того нема!
Зава кухнею нема!
Дружина директора санаторія їжу для хворих готує!
Факт!
Неймовірно!
•
Я присусідився якось до милосердної сестри.
Милосердна сестра не німкеня, а шведка, я так саме не німець, — виходить, отже, що ми земляки, — я її й запитую:
— А де ж ваш, — питаю місцьком?
— Вас іст дас місцьком?
— Місцьком — це таке, вроді, — ну, як вам пояснити — таке, що без нього ніяк не можна.