Тихий сон по горах ходить,
за рученьку щастя водить.
І шумлять ліси вже тихше,
сон малі квітки колише.
Спіть, мої дзвіночки сині,
дикі рожі в полонині!
Не шуміть, ліси зелені,
спати йдіть, вітри студені!
Най квіточки сплять здорові,
най їм сняться сни чудові!
Аж на небі зазоріє,
сонце їх, малих, зогріє:
І зогріє, поцілує, і світами повандрує.
Тихий сон по горах ходить.
за рученьку щастя водить.
1899
Живописна поетична картина української природи, сповнена тонких колористичних деталей та світлої елегійної задуми.
Поезія належить до багатого доробку автора (Осип Маковей), який зробив помітний і самобутній внесок у розвиток українського художнього слова свого часу. Твір відображає органічний зв’язок із національною культурною традицією та прагнення знайти власну неповторну інтонацію.
У вірші яскраво проявилася щирість ліричного переживання, глибока моральна позиція та увага до найтонших порухів людської душі, що робить його співзвучним переживанням читача будь-якої епохи.
Метрична структура: канонічний п’ятистопний ямб. Шляхетна гармонія п’ятистопного ямба з класичним чергуванням жіночих і чоловічих рим.
Класична сонетна архітектоніка: два катрени й два терцети. Звуковий лад відзначається природною гармонією вокалізму та продуманою системою інтонаційних акцентів.
Твір відкривається виразним образним або філософським зачином («Тихий сон по горах ходить»), що відразу захоплює увагу читача та створює неповторну емоційну тональність.
У кульмінації («спати йдіть, вітри студені») ліричне почуття сягає найбільшої напруги: через зіставлення внутрішнього стану героїв із навколишнім світом розкривається глибинний підтекст твору.
Фінал вірша («за рученьку щастя водить») приносить відчуття гармонійного завершення естетичного задуму, залишаючи глибокий слід у свідомості читача та утверджуючи незнищенність духовних цінностей.
Теми: українська поезія · пейзажна лірика · філософія серця · краса і гармонія