Українським мученикам
Осип Маковей
Коли знов навесні зацвітуть фіялки,
ми покійників щирих забудем;
ми не підем на їх мовчазні могилки,
поки волі живим не добудем.
А лягло їх у люті часи тисячі
на полях та на горах світами,—
та нехай їм співають сичі уночі,
ми ще маєм розправу з катами.
Коли знов зацвітуть фіялки навесні,
не пропаде ще слід по руїні —
не пожежі страшні, а просвітні огні
ми щиритимем по Україні.
Оживати почнуть, працювати почнуть
поневолені міста і села,
і прибиті серця до життя спалахнуть,
і знов стане громада весела.
А по тім зацвітуть навесні фіялки,
ми забудемо давню недолю
і згадаєм з жалем дорогі могилки
всіх борців, що погибли за волю.
Заквітчаємо їх, заспіваємо їм
великодніх пісень за їх муки
і подякуєм щиро: "Спасибі вам всім!
Не забудуть вас внуки й правнуки!"
1907
Про вірш
Поетична присяга живих перед загиблими борцями за волю: їх оплакуватимуть не тепер, а тоді, коли свобода буде здобута. Вірш поєднує скорботу з рішучістю і вірою у відродження України.
Історія
Вірш датовано 1907 роком — часом після революційних подій 1905–1907 років у Російській імперії, коли тисячі людей загинули, були ув’язнені чи заслані, а надії на свободу змінилися реакцією. Для галицьких українців ця доля наддніпрянців була болючою й близькою.
Маковей, публіцист і громадський діяч, відгукується на неї не плачем, а програмним віршем, у якому громадянська лірика перегукується з франківськими мотивами праці, світла та народного пробудження.
Форма
Вірш написаний анапестом: чотиристопні рядки чергуються з тристопними («Коли знов навесні зацвітуть фіялки, / ми покійників щирих забудем»). Римування перехресне, з чергуванням чоловічих і жіночих закінчень.
Помітна внутрішня рима, що посилює маршову ритмічність: «часи — тисячі», «сичі — уночі», «навесні — страшні — огні». Повтор зачину «Коли знов зацвітуть фіялки навесні» скріплює композицію, а останні строфи урочисто розгортають уже здійснене майбутнє.
Як читати
Парадоксальний початок — обіцянка забути загиблих — насправді є обітницею: ми не підемо на могили, «поки волі живим не добудем». Скорбота відкладається, бо вона не повинна заступити справи. Над полеглими «нехай співають сичі уночі», а живим належить «розправа з катами».
Центральні строфи переводять боротьбу в образ творення: замість страшних пожеж — «просвітні огні» по Україні, оживають і починають працювати поневолені міста й села, «прибиті серця» спалахують до життя. Свобода для Маковея — передусім праця й освіта, а не помста.
Фінал повертає фіялки, але вже як квіти на могилах: тепер можна заквітчати борців, проспівати їм великодніх пісень і подякувати від імені внуків і правнуків. Великодній мотив перетворює смерть мучеників на запоруку воскресіння народу.
Теми: боротьба за волю · пам’ять про загиблих · любов до України · національне відродження · громадянський обов’язок