Жовняр за плугом
Осип Маковей
ЖОВНЯР
ЗА ПЛУГОМ
За горою, за лугом
ходить жовняр за плугом —
оре ниву не свою,
добре, що в своїм краю.
Оре ниву і тужить:
хто родині там служить,
хто їй зоре і пожне,
як не стане і мене?
Сонце гріє так мило,
світ як золотем накрило,
лиш далеко громи б'ють,
людям жити не дають.
Станьте, коні вороні,
бо є ями в загоні
і могили на межі,
ще й до того не чужі.
Тут гранати орали,
тутки наші вмирали:
за то поле, за село
тут немало їх лягло.
Треба землю зрівняти,
де орали гранати,
всі ті рани на ріллі,
що зробили люди злі.
Я ті рани загою —
і слід щезне по бою;
тут пшениця поросте,
синій блават зацвіте.
А вояцькі могили
будуть травку родили;
жнець ту сяде і епічне,
бідні душі пом'яне...
1915
Про вірш
Вояк, якого війна привела за чужий плуг, оре ниву на полі недавнього бою, де лягли його товариші. Він загоює рани землі, щоб на місці вирв від гранат виросли пшениця й волошки, а женці поминали полеглих.
Історія
Вірш датовано 1915 роком, коли Галичина вже зазнала руйнівних боїв Першої світової війни. Слово «жовняр» — галицька назва вояка австрійського війська — одразу вказує на місцеві реалії.
Разом із віршем «Де ж то подівся господар хати…» цей твір належить до воєнної лірики Маковея, яка звертається не до батальних сцен, а до долі землі й хліборобів, на чиїх полях точилася війна.
Форма
Вірш написаний коротким народнопісенним рядком, близьким до двостопного анапеста з жіночими чи чоловічими закінченнями: «За горою, за лугом / ходить жовняр за плугом». Римування суміжне, строфа — чотиривірш.
Короткі рядки і простий синтаксис надають творові пісенної, майже колискової простоти. Звертання до коней «Станьте, коні вороні» вводить живу інтонацію розмови хлібороба зі своєю упряжкою.
Як читати
Перша строфа поєднує радість і гіркоту: жовняр оре «ниву не свою», але «добре, що в своїм краю». Його тривожить питання, хто служитиме його родині, якщо він не повернеться з війни. Мирна праця тут лише перепочинок між боями.
Сонце гріє, світ «як золотем накрило», та далеко гримлять громи гармат. Плуг натрапляє на ями й могили, «ще й до того не чужі»: «тут гранати орали, тутки наші вмирали». Образ гранат, що «орали» поле, страшно перевертає селянську лексику: війна стає антиплугом, що сіє смерть.
Солдат бере на себе роль цілителя: «Я ті рани загою — і слід щезне по бою». На місці бою зросте пшениця, зацвіте синій блават, а вояцькі могили родитимуть травку, і женець, присівши на межі, пом’яне бідні душі. Праця хлібороба постає як найглибша форма пам’яті й примирення.
Теми: Перша світова війна · праця на землі · пам’ять про полеглих · зцілення і відродження · рідний край