Білявий день втомився і притих,
І з глибини блакитного спокою
Прямує сонце тихою ходою
До роздоріжжя вечорів смутних.
Не довгий час спиняється у них,
Поломеніє пізньою красою,
Немов на обрій зводить за собою
Примари мрій криваво-золотих.
І дня нема. Та променисто-ніжний
На ясне небо, на простір надсніжний
Розлився світ і не пускає тьми;
Лиш місяць срібний тихше і смутніше
Ті ж візерунки темно-сині пише
На білих шатах пишної зими.
ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.
Витончений неокласичний пейзажний сонет, у якому крізь пластичний образ зимового надвечір'я розгортається медитація про гармонійне чергування світла і сутінків та естетичну довершеність буття.
Поезію написано наприкінці буремних років Визвольних змагань та воєнного комунізму; вона увійшла до знакової дебютної збірки Павла Филиповича «Земля і вітер» (Київ, 1922). Збірка зафіксувала кристалізацію естетичної платформи київських «неокласиків», до грона яких, поряд із Миколою Зеровим, Михайлом Драй-Хмарою, Максимом Рильським та Освальдом Бурґгардтом (Юрієм Кленом), належав і Филипович. У часи панування пролеткультівського агітаційного галасу автор протиставив хаосу сувору канонічну форму та культ вічної краси.
Для естетики Филиповича початку 1920-х років характерне переплавлення символістського відчуття незбагненності світу в карбовану, парнаську пластичність образу. Публікація сонета в книзі «Земля і вітер» засвідчила вихід автора з туманних серпанків раннього символізму до неокласичного карбування слова, де кожен зоровий образ спирається на точний колористичний малюнок і філософську рівновагу духу.
Твір написано у канонічній формі італійського (французького за схемою терцетів) сонета, що складається з двох чотиривіршів (катренів) та двох тривіршів (терцетів). Метрична схема — п'ятистопний ямб із переважно пірихієвими сповільненнями, що надають віршу благородної плавності та стриманості ходи («пряму́є со́нце ти́хою ходо́ю»). Спосіб римування в катренах охопний (кільцевий) із чергуванням чоловічих і жіночих рим (аББа аББа), у терцетах — ВВг ДгД (ніжний — надсніжний — тьми; смутніше — пише — зими).
Фонічна організація вирізняється продуманою евфонією: алітерації м'яких сонорних [л], [н], [р] та свистячих [с], [з], [ш] («розлився світ», «срібний тихше і смутніше», «шатах пишної зими») підкреслюють безмовність засніженого простору, створюючи акустичну ілюзію кришталевого зимового спокою та нічного шелесту.
Поетика сонета спирається на тонкий перехідний стан природи — сутінки, момент зміни дня ніччю, що розгортається як урочисте космогонічне дійство. Образ «білявого дня», персоніфікований у постаті втомленого мандрівника, перегукується із заходом сонця, яке прямує до «роздоріжжя вечорів смутних». Колористична палітра твору рухається від прозорої блакиті через драматичний спалах «криваво-золотих» відблисків заходу до спокійної, монохромної гами срібла, темно-синього та білого кольорів.
У терцетах досягається філософський синтез: зникнення денного світла не призводить до тріумфу чорного мороку чи катастрофи («розлився світ і не пускає тьми»). Замість хаосу ніч постає як сакральний акт естетичної творчості, де срібний місяць виступає деміургом і каліграфом, який «ті ж візерунки темно-сині пише на білих шатах пишної зими». Зимова тиша стає метафорою непорушної внутрішньої рівноваги митця, здатного бачити неперервність божественного ладу та гармонії попри минущість людських бурхливих тривог.
Теми: зимовий пейзаж · неокласицизм · філософська лірика · сонет · гармонія природи · вечірній спокій