Візьмеш у жменю сонного насіння...
Павло Филипович
Візьмеш жменю сонного насіння
І не пізнаєш власної руки, —
Най синій день, най у землі коріння,
Жіночий сміх і сонячні книжки!
Я не люблю самотнього зітхання —
Нащо давать далеким зорям світ?
Не долетить ні перша, ні остання
З моїх думок у невідомий світ.
Це ти така і тепла, і принадна,
І над тобою все гудуть дроти.
Розстеле ніч свої похмурі рядна,
І знову не одзеленієш ти.
Надії мрійні і смутне квиління
Загублено у передранній млі,
А гострозоре, мужнє покоління
Уже росте на молодій землі.
ПРОСТІР (вірші). Київ, "Слово", 1925.
Про вірш
Вірш виражає неокласичне життєствердження, відкидаючи безплідну інтроспекцію на користь єднання з вітальними ритмами природи й новою творчою епохою.
Історія
Поезія входить до другої й останньої прижиттєвої збірки Павла Филиповича «Простір», опублікованої видавництвом «Слово» в Києві 1925 року. У цій книжці автор помітно розширює естетичні координати власного неокласицизму: замкнений світ античних ремінісценцій та культурологічних стилізацій раннього періоду трансформується у відкритість до матеріального космосу, трудового буття й динамічного суспільного простору 1920-х років.
Твір постає своєрідною поетичною декларацією оновлення життєвої та естетичної позиції митця на зламі епох. Филипович полемізує зі зневірою й пасивним романтичним сумом доби порубіжжя, шукаючи твердого опертя в щоденній роботі, розквіті матеріального світу та новій генерації, що вступає у свої права після буремних випробувань визвольних змагань.
Форма
Твір написано чотиристопним амфібрахієм (із характерним для першого рядка пропуском початкового ненаголошеного складу — перехід до дактилічного ритму), що надає поетичній інтонації спокійної, плавної й водночас пружної ораторської переконливості.
Поезія складається з чотирьох катренів із витриманим перехресним римуванням (АбАб), де чергуються жіночі та чоловічі клаузули. Звукопис твору відзначається стриманою неокласичною гармонією: м'які алітерації сонорних [н], [л], [р] урівноважують промовисту антитезу світла й імли.
Як читати
Центральна метафора «сонного насіння», покладеного в долоню, символізує прихований потенціал буття й нерозривний зв'язок людини із земними плодами, перед якими блякне суб'єктивістське «я» ліричного героя. Відмова від «самотнього зітхання» та відстороненого споглядання «далеких зір» знаменує подолання модерністського відчуження; поет утверджує пріоритет реальності — жіночого сміху, сонячних книжок і гулу телеграфних дротів як знаків оновленого простору.
Контраст між похмурими ряднами ночі та вічнозеленою життєдайною землею підводить до кульмінаційного образу «гострозорого, мужнього покоління». Филипович уникає агітаційної плакатності, підносячи мотив оновлення до філософської елегії дії, де спокій мудрості поєднується з беззастережною вірою в невпинність родового й культурного тривання.
Теми: філософська лірика · вітаїзм · неокласицизм · зміна поколінь · людина і земля