Минула ніч тривожно і безславно.
І скрізь степи, і всюди вороги.
Коли ж ти вийдеш, ніжна Ярославно,
На темний вал одчаю і жаги?
Невпинний вітер мече гострі стріли,
Високе сонце п'яну спеку ллє.
А я не бачу, де ті руки милі,
Що захистить могли б життя моє.
Лише Кончак дочку свою вродливу
Причарувати бранця намовля,
І чорну пристрасть, вільну і зрадливу,
В чужих піснях вже почуваю я.
1922. ПРОСТІР (вірші). Київ, "Слово", 1925.
Драматична неокласична медитація, яка крізь призму давньоруського епосу та образів «Слова о полку Ігоревім» виражає трагічне передчуття національної поразки, полону та спокусливої, але фатальної асиміляції.
Вірш створено 1922 року — у період остаточного згасання Визвольних змагань українського народу, утвердження окупаційного більшовицького режиму та початку трагічного усвідомлення інтелігенцією своєї підневільності. Твір увійшов до збірки «Простір» (Київ, видавництво «Слово», 1925), у якій неокласична естетика слугувала засобом глибинного осмислення сучасної історичної катастрофи через вічні міфопоетичні коди.
Звернення до пам'ятки давньоукраїнського письменства «Слово о полку Ігоревім» для київських неокласиків було не стилізаторською вправою, а спробою віднайти в глибинах національної традиції паралелі до доби руїни, братовбивства й поразки, протиставляючи варварському наступу високу форму та стоїцизм духу.
Твір написано п'ятистопним ямбом із чергуванням жіночих і чоловічих клаузул, що надає монологу карбованої врівноваженості, елегійного благородства й стриманого драматизму. Тристрофна структура побудована за канонічною схемою перехресного римування (АбАб) із переважанням повнозвучних точних рим.
Ритмомелодика поезії вирізняється пружністю завдяки вдалому використанню синтаксо-метричних пауз та риторичних питань. Алітерація напружених зубних і шиплячих ([р], [с], [ш], [ч]) гармонійно поєднується з вокалізами широких голосних, передаючи атмосферу розпеченого, ворожого степу та внутрішньої бентеги ліричного суб'єкта.
Ліричний сюжет побудовано на переосмисленні мотиву поразки Ігоревого війська на Каялі: ліричний герой усвідомлює себе беззбройним бранцем у ворожому оточенні («минула ніч тривожно і безславно», «всюди вороги»). Образ далекої й ніжної Ярославни на путивльському валу виступає архетипом утраченої вітчизни, жіночності, духовної опіки та благословення, кликання до якої залишається безотвітним серед пекельної спеки чужого простору.
Ключовий конфлікт твору перенесено зі сфери суто мілітарної у площину спокуси й духовної капітуляції. Образ хана Кончака, який схиляє дочку причарувати бранця, символізує підступну привабливість ворожого полону — розчинення в чужій культурі, прийняття рабства заради спокою або естетизованої чуттєвості («чорну пристрасть, вільну і зрадливу»).
Фінальний акорд фіксує найнебезпечнішу межу національного буття: полонений герой починає чути й відчувати себе «в чужих піснях». Це трагічне самоспостереження неокласика розкриває екзистенційну драму поневоленого митця, перед яким постає фатальний вибір між збереженням власної ідентичності ціною загибелі та загрозою духовної зради під впливом чарів чужого, ворожого дискурсу.
Теми: історіософська лірика · неокласицизм · трагедія поразки · мотив полону · діалог із класикою · національна ідентичність