Заклинаю вітер і хмари,
Заклинаю, земле, тебе!
І бринять найміцніші чари —
Заклинаю сонце сліпе.
Пролетіли огненні бджоли
Між зелених полів людських.
Заклинаю вас, тихі доли,
Не пускайте до себе їх!
А глухі снігові градини,
Смілий вітре, хоч ти розвій, —
Хай живуть і квіти й рослини
У країні бідній моїй!
Ясний світе, степе без краю,
Срібна пісне, роси й трави,
Вас кохаю, вас заклинаю,
Хочу бути таким, як ви!..
ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.
Пристрасна лірико-філософська інвокація, в якій мотив закликання й оберегу рідної землі поєднується з пантеїстичним прагненням злиття поета з гармонією природи.
Вірш увійшов до першої поетичної збірки Павла Филиповича «Земля і вітер» (Київ, 1922), яка засвідчила формування неокласичної естетики поета на тлі драматичних катаклізмів доби революції, громадянської війни та повоєнної розрухи в Україні.
Твір постає своєрідним мостом між символістською поетикою раннього етапу й неокласичним прагненням до врівноваженості та пластичної виразності. Поет звертається до стихій як до міфопоетичних сил, відлунюючи катастрофічні зміни в долі рідного краю.
Збірка «Земля і вітер» символізувала перехід від хаосу руйнації до утвердження культу землі, органічного життя і духовного очищення, що було маніфестом цілого покоління митців, які протистояли бездуховному знеціненню людського буття.
Твір написано чотиристопним ямбом із чергуванням жіночих та чоловічих закінчень (перехресне римування AbAb). Така ритмічна канва створює ефект заклинального ритму, близького до прадавніх народних заговорів та обрядових пісень.
Евфонія поезії базується на виразній алітерації свистячих та шиплячих («світ», «степ», «срібна»), а також на анафоричному повторі дієслова «заклинаю», що надає мовленню внутрішньої пружності, урочистості та ритуального звучання.
Центральним композиційним стрижнем твору є художній прийом замовляння (заклинання стихій: вітру, хмар, землі, сонця). У першій частині поезії окреслено опозицію між життєдайними просторами («зелені поля людські», «тихі доли») та руйнівними силами, закодованими в метафорах «огненні бджоли» (образ війни, куль, артилерійського вогню чи нищівної стихії) і «глухі снігові градини» (загибель, заціпеніння).
Фінал вірша перемикає перспективу з космічно-ритуального захисту скривдженої «країни бідної моєї» у площину пантеїстичного саморозчинення. Поет висловлює прагнення розчинитися у вічних, первісних стихіях («степе без краю», «роси й трави»), що маркує пошук духовної рівноваги та чистоти перед викликами історичної катастрофи.
Художня тканина вірша гармонійно поєднує фольклорний архетип і неокласичну дисципліну форми. «Сліпе сонце» і «срібна пісня» створюють контрастну палітру, де сліпій фатальній долі протиставляється ясне, осяяне естетичним почуттям співбуття людини з живим космосом.
Теми: заклинання · рідна земля · стихії природи · пантеїзм · неокласицизм · драматизм доби