Дивись, дивись: безмежні перелоги...
Павло Филипович
Дивись, дивись: безмежні перелоги
І хмар насуплених погроза в далині.
Приносить вітер виклики тривоги —
Шалений вітер і криваві дні.
Не перший рік, як позникали боги,
Остались люди та мерці одні.
Жують і плачуть: дайте-бо підмоги,
Заснуть спокійно дайте у труні.
Я чую жаль. Мене турбує звада,
Та марний біль перемогла відрада,
Бо у минулім не кохаюсь я,
Бо не ростанусь з мрією моєю:
Став чоловік над чорною ріллею,
Як небо, гордий; сильний, як земля.
ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, "Слово", 1922.
Про вірш
У філософсько-трагедійному сонеті автор через образ руїни й зневіри стверджує титанічну стійкість людини, нерозривно пов'язаної з рідною землею.
Історія
Вірш увійшов до дебютної збірки Павла Филиповича «Земля і вітер», яка побачила світ у київському видавництві «Слово» 1922 року. Ця книга зафіксувала драматичний перехід митця від ранніх російськомовних студій до утвердження власного українського поетичного голосу в епіцентрі пореволюційної розрухи, голоду та поразки визвольних змагань.
Поезія віддзеркалює настрої української інтелектуальної еліти початку 1920-х років, яка зіткнулася з тотальною катастрофою колишнього світу. Филипович, належачи до київських неокласиків, шукав у суворій пластиці класичних форм естетичний та етичний абсолют, здатний протистояти хаосу бездержавності й моральної капітуляції.
Форма
Твір витримано в канонічній формі класичного сонета: чотирнадцять рядків чітко розпадаються на два катрени та два терцети (або катрен і терцети, організовані схемою AbAb AbAb CCD EDE із чергуванням жіночих і чоловічих рим).
Вірш написано п'ятистопним ямбом із пірихіями, що забезпечує карбовану, сувору ходу вірша. Інтонаційно-синтаксичний лад будується на напруженому поєднанні закличних повторів, риторичних вигуків та афористичного фінального синтезу, де сонетний замок увінчує художню архітектоніку.
Як читати
Експозиція малює апокаліптичний краєвид занедбаних перелогів, сповнених кривавої тривоги й спустошення, де «позникали боги», а деморалізоване людство благає лише про смерть і спокій. Ця картина метафорично передає стан екзистенційної німоти й руїни, у якій опинилося суспільство після воєнних катаклізмів.
Подолання розпачу відбувається через свідомий вибір ліричного суб'єкта, який не занурюється у безплідний жаль, а обирає творчу вірність мрії. Завершальний образ господаря, що височіє над ріллею — гордий, як небо, і сильний, як земля — перетворює селянську працю на міфопоетичний акт оновлення буття, де людина виступає не жертвою стихії, а непохитним деміургом нового життя.
Теми: філософська лірика · сонет · неокласицизм · людина і стихія · історична пам'ять · стійкість духу