Де зазирають в прірву скелі,
Де, як поема, барвний світ,
Над сном маленької оселі –
Мов стрічка, синій оксамит.
І тільки гук прудкої річки
Та дикий спів із верховини —
То з мінарету тужно кличе
Старий і сивий муедзин.
Незнало десь згорає сонце,
Прозорий день вже спопелів...
Зникають, ніби в ополонці,
Намиста молдовських снів.
Пластичний орієнтально-ностальгійний пейзаж-акварель, де через екзотичні барви та звуки бессарабського чи кримського сутінку вимальовується крихкість людських снів на тлі вічної природи.
Вірш входить до корпусу ліричних мініатюр збірки «Сагайдак» (1925), де знайшли відображення географічні та культурні ландшафти Півдня, пов'язані з переміщеннями поета в роки Визвольних змагань (зокрема бессарабські й придністровські мотиви).
Як представник передвісників неокласичної рівноваги у складі майбутньої «Празької школи», Дараган демонструє тут перехід від безпосередньої трагедії поразки до кристалізованої естетизації простору й пам'яті, де екзотичний колорит є способом очуднення особистої безпритульності.
Поезія написана чотиристопним ямбом із чергуванням жіночих та чоловічих закінчень у межах класичних чотиривіршів (катренів).
Римування перехресне (АбАб), із застосуванням неточних, дисонантних і звукових рим («оселі — скелі», «річки — кличе», «сонце — ополонці»), що передає притишений, сутінковий перехід світла в морок та відтворює звуковий ефект відлуння у гірській ущелині.
Простір вірша вибудовано на контрасті вертикалей і горизонталей: скелі, що зазирають у прірву, мінарет і верховина протиставляються тихій маленькій оселі та руслу прудкої річки. Колористична палітра надзвичайно багата («синій оксамит», сонце, що «згорає», спопелілий день), передаючи момент сутінкового згасання світу.
Слуховий ряд твору («гук прудкої річки», «дикий спів», поклик сивого муедзина) формує східний звуковий простір, де туга східної молитви перегукується з внутрішньою тугою самого автора за втраченим гармонійним буттям.
Фінальна метафора «Зникають, ніби в ополонці, / Намиста молдовських снів» виводить конкретний пейзажний фрагмент на рівень філософської елегії. Образ ополонки вносить відчуття смертоносного холоду й забуття, куди незворотно занурюються барвисті спомини й ілюзії молодості.
Теми: орієнтальні мотиви · пейзажна мініатюра · сутінки буття · ілюзорність пам'яті · краса природи · Празька школа