Гай мовчить, в снігу зимовий ранок,
Я під´їхав тихо на коні, —
Вийшла ти на мармуровий ґанок,
Усміхнулась радісно мені.
І поправила ти біле футро
Рухами царівен і княгинь,
І з рожевої долоні цукор
Брав руками обережний кінь.
Ти була — мов та зимова квітка,
А над парком ранок червонів...
О дозволь, дозволь мені хоч зрідка
Пестощі таких чарівних снів...
Вишукана лірична мініатюра, що поєднує шляхетну лицарську естетику, спогад-марення та світлу любовну елегійність у стилістиці княжої доби.
Твір постав у період таборового самітництва поета в Каліші та підготовки матеріалів до збірки «Сагайдак». Світовідчуття Дарагана цього часу позначене усвідомленням смертельної недуги (туберкульоз) і водночас прагненням воскресити у віршах гармонійний світ української лицарської аристократії.
Поезія яскраво репрезентує характерну рису Дараганової творчості — стилізацію під середньовічну лицарську куртуазність або побут панських маєтків гетьманської доби, де витончений жест стає формою естетичного спротиву таборовій безвиході та втраті Батьківщини.
Метрична основа — чотиристопний ямб із правильним чергуванням стоп і виразними цезурними паузами, які увиразнюють епічну стриманість і шляхетний спокій оповіді. Твір структуровано у три строфи-катрени.
Класичне перехресне римування (АбАб) із точним чергуванням жіночих і чоловічих клаузул (ранок — ґанок, коні — мені; футро — цукор, княгинь — кінь; квітка — зрідка, червонів — снів). Особливої м'якості звучанню надає багатий асонанс на [о], [у], [а] та приглушена алітерація шиплячих і сонорних [с], [ш], [р], що імітує тишу засніженого ранку.
Образна тканина вірша вибудувана на контрасті зимової тиші та внутрішнього тепла людської зустрічі. Образ вершника на коні відсилає до архетипу лицаря, воїна-оборонця, а кохана, зіставлена з «царівнами і княгинями», втілює ідеал аристократичної жіночності Давньої Русі. Елементи інтер'єру та одягу («мармуровий ґанок», «біле футро») підкреслюють статусність, чистоту й піднесеність сцени.
Кульмінаційною пластичною деталлю є жест годування коня з долоні: «І з рожевої долоні цукор / Брав руками обережний кінь». Метафоричне уподібнення губ коня до «рук» надає анімалістичному образу людської чуйності, врівноважуючи військову атрибутику атмосферою глибокої довіри та ніжності.
Прикінцева строфа оголює суб'єктивну природу цієї картини: перед нами не побутовий епізод, а «пестощі чарівних снів», ілюзорне видиво, виплекане пам'яттю знесиленого вояка. Порівняння жінки із «зимовою квіткою» підкреслює крихкість і приреченість цієї краси на тлі тривожного червоного світанку.
Теми: інтимна лірика · неоромантизм · лицарські мотиви · образ княжої доби · туга за Батьківщиною