Співає юний січовик.
Нічного степу вільний пташе,
Сам знаєш, пишне щастя наше
На вістрії шабель та пік.
Ой, сонях виб'ють до ноги...
Дивись, татарин вузькоокий
В зеленій хвилі, ніби окунь,
Пірнув і стежить з-за могил.
А ти співаєш про Стамбул,
Про байдаки та бідних бранців,
Що з зойком прокидались вранці,
І з України вітер дув,
І тужно, тужно сльози сьорбав
І танув золотий туман...
Ой, стисне пристрасно аркан
Твоє, твоє співуче горло.
Подєбради, 16.ІХ.1924
Драматична неоромантична балада про фатальну межу між безжурною піснею воїна та смертельною татарською засідкою, що увічнює козацький трагізм на перехресті краси й загибелі.
Твір має точне авторське датування — «Подєбради, 16.ІХ.1924», що безпосередньо пов'язує його з періодом навчання Юрія Дарагана в Подєбрадській політехніці / Українській господарській академії в Чехословаччині, за лічені місяці до його передчасної смерті від туберкульозу в березні 1926 року.
Поезія є зразком історичної стилізації та мілітарного романтизму «Празької школи», де досвід поразки Української революції та визвольної боротьби Армії УНР осмислюється через призму героїчної, кривавої і водночас поетичної козацької минувшини XVII століття.
Твір написано чотиристопним ямбом із виразною суворою інтонацією, притаманною козацьким думам і баладним переспівам, що поєднує пісенну напіврозспівність із пружністю лицарського маршу.
Строфічна організація базується на чотиривіршах з охопним (кільцевим) римуванням (АббА / аББа), у яких нагнітання приголосних [р], [к], [п], [с] формує напружену, загрозливу звукову атмосферу наближення неминучого удару.
Сюжетний стрижень вірша тримається на кінематографічному за напругою паралелізмі: безтурботний юний січовик виспівує думу про морські походи на Стамбул і визволення невільників, тоді як просто поруч у високій траві причаївся ворог. Образ степового хижака («татарин вузькоокий / В зеленій хвилі, ніби окунь») поданий через оригінальне зооморфне порівняння, яке підкреслює підступну плавність і невідворотність смерті.
Естетизація небезпеки («пишне щастя наше / На вістрії шабель та пік») є квінтесенцією вісниківського світовідчуття: життя набуває справжньої вартості лише тоді, коли воно розгортається на лезі ножа. Смерть не постає потворною — вона входить у текст як жорстока коханка («стисне пристрасно аркан / Твоє, твоє співуче горло»).
Мотив співу посеред смертельної загрози підносить постать січовика до архетипу самого українського лицарства: здатність творити красу й боротися до останнього подиху перед лицем безжального степового року стає найвищим маніфестом національного духу.
Теми: козацька лицарська доба · героїчний фаталізм · Празька школа · поєдинок і смерть · пісня перед боєм · степовий фронтир