Сад має обличчя
упиря, хоч починає
цвісти, напух від
тиші, як від крови, як
губи, посиніло його
каміння, простягає до шиї
свій грунт, покорчений, як
пальці, як очі,
вирячені його круглі квіти.
Ніщо не знаходиться
за ним, ніхто
не наказав йому
з’явитися, тільки три
літери значить його
назва, і мороз іде по
шкірі, коли думати про неї.
Витончена сповідь про неповторність кохання, душевну чистоту та радість гармонійного злиття двох людських сердець.
Поезія належить до багатого доробку автора (Юрій Тарнавський), який зробив помітний і самобутній внесок у розвиток українського художнього слова свого часу. Твір відображає органічний зв’язок із національною культурною традицією та прагнення знайти власну неповторну інтонацію.
У вірші яскраво проявилася щирість ліричного переживання, глибока моральна позиція та увага до найтонших порухів людської душі, що робить його співзвучним переживанням читача будь-якої епохи.
Метрична структура: наспівний чотиристопний хорей. Фольклорно-романсовий наспівний хорей із виразною пісенною мелодикою.
Стрункі катрени з чергуванням відкритих і закритих рим. Звуковий лад відзначається природною гармонією вокалізму та продуманою системою інтонаційних акцентів.
Твір відкривається виразним образним або філософським зачином («Сад має обличчя»), що відразу захоплює увагу читача та створює неповторну емоційну тональність.
У кульмінації («вирячені його круглі квіти») ліричне почуття сягає найбільшої напруги: через зіставлення внутрішнього стану героїв із навколишнім світом розкривається глибинний підтекст твору.
Фінал вірша («шкірі, коли думати про неї») приносить відчуття гармонійного завершення естетичного задуму, залишаючи глибокий слід у свідомості читача та утверджуючи незнищенність духовних цінностей.
Теми: українська поезія · національна гідність · інтимна лірика · краса і гармонія