Червоні черепиці
Жиленко Ірина
Червоні черепиці, оранжеві коти.
А я біжу по східцях, од сонця золотих.
Я трішечки дитина. А трішечки вже й ні.
Горошок синій-синій збігає по стіні.
Горять у сонці оси. Червоні черепиці.
Я трішечки доросла. І помідори в сітці.
По східцях, як по гамі, осяяна, смутна, —
я трішки-трішки мама і трішечки жона.
Горошок синій-синій. Палаючий паркет.
В дзеркальнім магазині — вродливий манекен.
А в самокатів синіх — малинові колеса.
Я трішечки красива і трішки поетеса.
Містечко хворе морем. І маки біля ніг.
І… двадцять, тридцять, сорок, і п'ятдесят — і сніг…
По східцях (чи зберуся?) веду гулять онучку.
Я трішечки бабуся — з онучкою за ручку.
Червоні черепиці. М'яча дзвінкий стрибок.
Горять у сонці спиці і котиться клубок.
Я трішки-трішки сива. Заплакати б мені.
Горошок синій-синій збігає по стіні.
І сімдесят, і далі… І ще, і ще — і все!
Хтось тяжко заридає. Хтось квіти принесе.
По східцях, як по гамі, донизу — о печаль!
І плаче донька-мама і донька-онуча.
Червоні черепиці на пагорбах горять.
Мені ж ласкаво спиться… Кому там докорять?
Це так було красиво — збігать
по сходах
вниз!
Горошок синій-синій, і повні очі сліз…
Про вірш
Експресивна життєствердна елегія про невблаганну плинність людського віку, сповнена впізнаваного жиленківського затишку, спалахів чистих кольорів та світлої вдячності за кожен пережитий етап буття. Автобіографічна динаміка розгортає панораму жіночої долі — від безтурботної юності до поважного віку і прощання зі світом.
Історія
Твір постає показовим зразком зрілої урбаністично-побутової та філософської лірики шістдесятниці Ірини Жиленко. У період 1970-х років (збірки «Автопортрет у червоному», «Вікно, прочинене в осінь») поетка поглиблює тему часу, приватної родинної хроніки та усвідомлення власної жіночої природи у зіставленні з вічними законами буття.
Для естетики Жиленко цей період позначений вибудовуванням власного макрокосму, де міські деталі — червоні дахи з черепиці, східці, дзеркальні вітрини, помідори в сітці, дитячі іграшки — наділяються сакральним змістом. Вірш є глибоко особистісним маніфестом поетки, яка відмовляється від патетики на користь теплої, довірливої сповіді про швидкоплинність молодості.
Форма
Твір написано чотиристопним хореєм із домінуванням пірихіїв, що надає текстові стрімкого, пружного, синкопованого ритму, подібного до руху сходами («збігання вниз») або відліку секунд метронома. Ритмомелодика підпорядкована імітації музичної гами, прямо задекларованої в тексті («По східцях, як по гамі»).
Строфіка організована як суцільний наскрізний монолог-потік із перехресним та паралельним римуванням, у якому функцію композиційних скрепувальних вузлів виконують градація вікових маркерів («двадцять, тридцять, сорок... сімдесят») та лейтмотивні рефрени («Червоні черепиці», «Горошок синій-синій збігає по стіні»).
Як читати
Концептуальним стрижнем вірша є мотив вертикального руху («біжу по східцях» — «збігать по сходах вниз»), що слугує розгорнутою просторово-часовою метафорою людського життя. Сходи є водночас символом пізнання, зміни соціальних та вікових іпостасей жінки («дитина» — «дівчина/красива» — «поетеса» — «жона» — «мама» — «бабуся» — «сива»), кожна з яких означена лагідним і скромним квантифікатором «трішечки».
Художній простір вірша зітканий із соковитих хроматичних контрастів, притаманних наївному малярству та модерністському колоризму: вогняні «червоні черепиці», «оранжеві коти», «золоті східці», «малинові колеса» зіставляються з вірним, незмінним фоном — «синій-синій горошок», який увиразнює циклічність природного життя, та холодним вісником небуття — зимовим «снігом».
Фінал твору підноситься до високої мудрості прийняття смерті без бунту й страху («Мені ж ласкаво спиться… Кому там докорять?»). Сльози в очах ліричної героїні — це сльози розчулення перед красою минущої миті («Це так було красиво — збігать по сходах вниз!»), що перетворює трагедію конечного існування на тріумф емоційної пам'яті та любові.
Теми: плинність часу · жіноча доля і материнство · поетизація побуту · колористика буття · прийняття старості · філософія смерті і пам'яті