Кіт-воркіт
Жиленко Ірина
Знаєш, в нашім місті є
новорічне ательє.
В ньому шиють сови
заметіль шовкову.
Тут фарбують палітурки,
і прикраси, і свічки,
а сніжинкам і снігуркам
тут золотять каблучки.
Йшов по місту Кіт-Воркіт
чорний, чорний, чорний.
Зазирнув куди не слід,
ще й вмочив куди не слід
вуса, хвіст і морду.
Зашипіли сови: "Брись!"
Кіт чкурнув за браму.
У вітрину подививсь
і аж зойкнув: "Мамо!
Чи це я? Чи це не я?
Чи це кіт із дальніх міст?
На всю вулицю сія
золотий розкішний хвіст!
Золоті вусища!
Золотий носище!
Це тепер не Кіт-Воркіт,
а бери вище!"
Вище, вище, на горище,
по деревах, по дахах.
Місяць вигукнув: "Дружище!
Посвіти за мене, га?"
Здивувались ліхтарі:
"Чудеса, одначе!
Замість Місяця вгорі
світить хвіст котячий".
Ходить Котик між зірок,
між хмарок, за кроком крок,
темне місто осяває,
і зітхає, й позіхає:
"Скукота яка! Ні мишки..."
Знудьгувався Кіт-Воркіт
за дворами, за горищем,
де прожив багато літ.
І украдьки нижче, нижче,
з хмарки — на підйомний кран,
потім з даху — на горище.
І блаженно: "От де рай!"
Він тепер живе усмак.
Утікає від собак.
Їсть мишей, сальце краде.
А коли покличе Місяць —
він і вухом не веде:
чули вже, мовляв, цю пісню.
Може, так воно і слід.
Небесам не личить Кіт.
"Місяць краще!" — скаже всяк.
Ну, а Кіт своїм хвостищем
хай освітлює горище.
Чи не так?
Про вірш
Ігрова поетична казка про несподіване перевтілення звичайного міського кота на небесне світило та його мудре повернення до затишної земної реальності. Вірш сповнений життєрадісної іронії, колористичної святкової фантазії та філософського осмислення самоцінності власного життєвого покликання.
Історія
Вірш входить до золотого фонду дитячої поезії Ірини Жиленко (збірки «Достигають колосочки», «Вуличка мого дитинства», «Казки буфетного гнома»). У радянські десятиліття, коли цензурні рамки для «дорослої» лірики були вкрай жорсткими, дитяча література стала для шістдесятників простором естетичної свободи, чистої гри форми, вишуканої фантасмагорії та морального гуманізму.
Твір органічно вписаний у міфопоетику зимового, передноворічного Києва, який у творчості авторки завжди оживає як затишний магічний простір старовинних дахів, горищ, мерехтливих вітрин і теплих вогнів. Жиленко створила самобутній урбаністичний часопростір, де повсякдення старого міського двору межує з високою казковою вигадкою.
Форма
Поезія побудована на динамічному хореїчному метрі зі змінною стопністю (переважно чотиристопний і тристопний хорей) та вкрапленнями дактилічних збігів, що надає текстові швидкого темпу скомовки, лічилки чи грайливої оповідки. Ритм точно відтворює пластику стрибків кота: від повільного скрадання до стрімкого злету на будівельний кран і хмари.
Архітектоніка твору має класичну сюжетну композицію дитячої казки: казкова зав'язка (новорічне ательє сов), комічна кульмінація (метаморфоза кота через занурення у позолоту, вихід на небесну орбіту) і повчально-гумористична розв'язка. Римування суміжне та перехресне з широким використанням внутрішніх співзвуч, дзвінких асонансів та звуконаслідувальної алітерації шиплячих і сонорних звуків («хвостище — горище», «нижче — горище»).
Як читати
Головна образна інтрига розгортається навколо випадкової ініціації Кота-Воркота. Зануривши «вуса, хвіст і морду» у чарівну позолоту сов-майстринь, він трансформується з маргінального чорного кота у фальшиве золоте світило. Метаморфоза супроводжується миттєвою пихою («а бери вище!»), яка катапультує персонажа на самий небосхил на заміну самому Місяцю. У цій ігровій ситуації прочитується тонка, доброзичлива іронія поетки над марнославством і раптовою «зірковістю».
Філософський зміст казки оприявнюється у просторовій антитезі холодного абстрактного неба і теплого предметного земного буття. Опинившись між зірок, де замість затишного полювання панує порожнеча («Скукота яка! Ні мишки...»), Кіт відчуває екзистенційну тугу за автентичністю. Справжнім щастям («От де рай!») виявляється повернення на рідне горище, де можна жити усмак — ловити мишей, красти сало та втікати від собак.
Твір утверджує ідею гармонії світу, де кожен повинен займати власне, природне місце: небесам належить величний Місяць, а котячий розкішний хвіст значно корисніший у рідній міській оселі. Золотий пилок дива не зникає безслідно, проте він служить осяянню звичного дрібного побуту, естетизуючи повсякденність — одну з провідних констант художнього всесвіту Ірини Жиленко.
Теми: пошук власного покликання та ідентичності · казкова новорічна магія міста · затишок повсякденного побуту · іронія над марнославством і пихою · гармонія природного світопорядку · олюднення світу тварин