Одягаю вечір на чоло
Голубим гранчастим лазуритом,
І cміюсь, і легко йду селом
В матіолове, пахуче жито.
Де ж воно, моє сумне вікно?
Вже стомилась кликать і чекать,
Тінями гаптована давно,
Фіранкова трепетна рука.
Я шукаю синьо-золотий
Розсип іcкоp — папороті квіт.
Де ж воно, моє вікно,
і ти,
Скарбе мій, захований од світу?
Я шукаю…
І буйнує хміль
Запахом купальської півночі.
І зірок блискуча заметіль,
І моя засмучена
жіночість…
Лірична медитація поєднує язичницьку містеріальність купальської ночі з інтимною тугою за недосяжним щастям та спорідненою душею. Крізь фольклорний пошук чарівної папороті проступає щемливий екзистенційний смуток самотнього жіночого серця.
Вірш належить до раннього періоду творчості Ірини Жиленко (епоха шістдесятництва), коли поетеса активно шукала власну інтонаційну тональність, дистанціюючись від громадянського пафосу доби й заглиблюючись у світ тонкої душевної лірики, камерності та витонченого естетизму.
Звернення до міфології купальської ночі віддзеркалює загальний для шістдесятників інтерес до автентичного українського фольклору як джерела духовної свободи та естетичного спротиву уніфікованій радянській соцреалістичній матриці.
Поезія написана класичним чотиристопним ямбом із пірихіями, що забезпечує гнучкість, напівпрозорість та легкість звучання. Перехресне римування (абаб) гармонійно поєднує жіночі та чоловічі клаузули, створюючи плавний, пісенно-хвилеподібний ритм.
Центральною метафорою твору є розгортання вечірнього простору крізь призму ювелірного мистецтва («Одягаю вечір на чоло / Голубим гранчастим лазуритом»). Ця властива Жиленко колористика трансформує побутовий сільський пейзаж у казково-магічне дійство, де природа і людина зливаються у витонченому естетичному переживанні.
Архетипний образ квітки папороті («синьо-золотий / Розсип іскор») зазнає психологізації: це не просто магічний скарб, а персоніфікація любові та розуміння. Мотив вікна («моє сумне вікно», «фіранкова трепетна рука») маркує межу між замкненим простором самотності та безмежним космосом купальського буяння.
Фінал поезії несподівано знімає феєричну піднесеність: зіткнення космічної стихії («зірок блискуча заметіль») із щемким особистісним переживанням («моя засмучена жіночість») підкреслює драматичну незахищеність людської душі перед безоднею всесвіту й таїною нездійсненого кохання.
Теми: купальська ніч · жіноча лірика · самотність і надія · фольклорні мотиви · пошук щастя