Любов
Жиленко Ірина
Була я пташкою – і ти мене спіймав
І небо взяв у придане за мною
Я стала квіткою – і ти мене зірвав.
Та й досі пахне дім у нас весною.
Я стала яблуком.
Зостався по літах лиш смак медовий на твоїх вустах.
А я тепер у срібному вінці.
Тепер я свічка у твоїй руці.
Тобі ще світло? Але ж день мине
Для чорних днів прибережи мене. Не задмухни.
Бо взята тишною, – уже не буду я тобі жоною…
Я буду тінню, голосом, луною.
Тож будеш ти крізь темряву людську на голос мій незрячий йти за мною. І кликати… Але кого? Яку?
Ту пташку, що і спіймана – літала?
Ту квітку, що і зірвана – цвіла?
Те яблоко, що дітьми проростало?
Ту свічку, що і згаснувши – була?
Кого ти кликатимеш, друже мій, тривожно?
Ким я була? І ким я буду, Боже?
Господь мені всміхнеться:
“Не жалій і не тривожся. Буде все, як треба.
Пташина знов повернеться у небо.
А квітка знов цвістиме на землі.
І в яблука є ціль, і місце є,
А свічка зійде в Царствіє моє…” –
А що ж із ним залишиться,
Господь, в тих чорних днях, у світі зловорожім? –
Твоя любов, дитя, твоя любов… І милість Божа.
Про вірш
Драматична елегія-притча осмислює феномен жертовної жіночої любові крізь призму метаморфоз людської душі перед лицем небуття. Твір випромінює світлий стоїцизм, долаючи трагізм конечного земного існування вірою у вічність любові як божественної благодаті.
Історія
Вірш постав у зрілий період творчості Ірини Жиленко, коли у її поетичному світі розгорнулася глибока медитація над швидкоплинністю життя, досвідом дорослішання, старіння й неминучих утрат. Спираючись на традицію шістдесятництва з його культом духовної гідності й захисту внутрішнього світу людини, авторка водночас дистанціювалася від зовнішньої публіцистичності, зосередившись на інтимно-екзистенційній сфері.
Для біографічного контексту поетки засадничим є мотив подружнього єднання та відданості: її життя поруч із письменником і дисидентом Володимиром Дроздом позначилося винятковим досвідом спільного подолання цензурного тиску, недуг та життєвих випробувань. Це надає віршеві особливої інтимної проникливості, перетворюючи ліричний монолог на сповідь жінки, яка підбиває підсумки тривалого земного кохання.
Форма
Твір побудовано як вільну елегійну медитацію з драматичним діалогічним фіналом, у якій домінує п'ятистопний та шестистопний ямб із гнучкою пірихійною ритмікою, що імітує живі інтонації довірливої розмови та проникливої молитви.
Поезія не має жорсткого строфічного поділу, послуговуючись змінною системою суміжного й перехресного римування з чергуванням чоловічих і жіночих закінчень; лейтмотивні рефрени, градації та антитези утворюють висхідну ритмомелодійну хвилю від тихого спогаду до метафізичного діалогу з Творцем.
Як читати
Архітектоніка поезії тримається на міфопоетичних метаморфозах ліричної героїні: 'пташка' (стихія чистоти, юності й вільного неба), 'квітка' (весняне розквітання чуттєвості та затишку), 'яблуко' (материнство, жертовне плодоношення й визрівання роду) і, зрештою, 'свічка у руці' (символ духовної самопожертви, старіння й догорання земної оболонки). Кожен образ фіксує щабель самовіддавання, де любов постає як невпинне розчинення себе в іншому.
Трагічний злам виникає з усвідомлення смертної межі: перехід у стан 'тіні, голосу, луни' актуалізує орфічний мотив оглядання назад у пітьму людського буття. Проте мотив тривожного пошуку ('Кого ти кликатимеш, друже мій, тривожно?') нейтралізується втручанням Божественного провидіння: Всевишній відновлює світову гармонію, повертаючи сутності їхні первозданні місця в ієрархії буття.
Фінальний діалог стає апофеозом християнсько-екзистенційного оптимізму: попри те, що матеріальний світ залишається 'зловорожим' і загроженим 'чорними днями', єдиним незрушним опертям чоловіка залишаються 'любов' та 'милість Божа'. Ця максима переводить приватне почуття у категорію онтологічного щита, здатного долати ентропію і смерть.
Теми: жертовне кохання · метаморфози душі · духовний стоїцизм · християнські мотиви · плинність часу · вічність пам'яті