Містечко, дощ
Жиленко Ірина
Дощ ішов, ріденький і смутний.
Гірко пахли квіти в палісаді.
Ні журби, ні злості, ні війни.
А містечко. Скрипочка. І радість.
Пахли дині. Вітер позіхав.
Плакав п'яний. А ніхто не слухав.
І ганяло курку в лопухах
цуценятко із одвислим вухом.
Дощ ішов, ріденький і смутний.
Я ішла за дощиком весела.
А за мною — хлопчик. А за ним —
фіалковий слоник карусельний.
Ось базар. І площа. І кіно.
А дощик уже за рогом крапа.
Дома в мене скрипка, і вікно,
і руденька мавпа на канапі.
Дощ — у плач, а я — у сміх, а слон —
в сон пішов. В кіно хлоп'я побігло.
Стало тихо. Навіть чуть було,
як ліхтар сполохано задихав.
Я ж у сміх зайшла, як в теплий дім,
де мені судилося сміятись,
і учити скрипку розмовляти,
і крізь сміх на віях молодіть…
Про вірш
Життєствердна поетична замальовка провінційного містечка, у якій буденний дощ перетворюється на феєричне свято дитячої безпосередності та доброти. Сміх і музика виступають захисним щитом людської душі від життєвої скрути, тривоги та забуття.
Історія
Поезія репрезентує характерний для раннього періоду творчості Ірини Жиленко мотив віднайдення казки в повсякденні (збірки «Соло на сольфі», «Автопортрет у багряному»). Ця естетична настанова була виявом внутрішньої свободи й свідомої протидії ідеологічному нормуванню радянської літератури.
Атмосфера провінційного затишку та мотив миру («Ні журби, ні злості, ні війни») відлунюють повоєнним досвідом покоління, що понад усе цінувало кожну мить безпеки, тихого буття та простих земних радощів.
Форма
Твір написано чотиристопним ямбом із пірихіями та вільним сполученням перехресного і суміжного римування з чергуванням чоловічих і жіночих закінчень. Динамічний ритм передає рух прогулянки, чергування кроків, стрибків і миттєвих зупинок погляду оповідачки.
Як читати
Поетика тексту спирається на естетику наївного малярства, де реалістичні деталі (палісад, базар, курка в лопухах, плач п'яного) безшовно межують із химерними казковими візіями («фіалковий слоник карусельний», «руденька мавпа на канапі»). Жиленко розгортає простір дитячої чистоти сприйняття, здатний перетворити меланхолію смутного дощу на променисту радість.
Особливе смислове навантаження має мотив сміху як онтологічного прихистку: «Я ж у сміх зайшла, як в теплий дім». Сміх тут позбавлений іронії чи сатири — це світла екзистенційна позиція доброти, душевного оптимізму та життєлюбства, що оберігає людину від старіння духу.
Образ скрипки, яку лірична героїня прагне «учити розмовляти», підкреслює креативне покликання митця: дарувати одухотвореність речам довкола, гармонізувати простір та знаходити вічну молодість у невтомній творчій грі.
Теми: радість буття · дитинство і казка · образ дощу · провінційний пейзаж · творчість як покликання · цілюща сила сміху