На схилі дня
Жиленко Ірина
Сіріє в дзеркалі обличчя.
Сплива донизу день за днем.
Людинонько, благенька свічко,
не захлинись своїм вогнем.
Не обпечись вечірнім смутком
сорокарічного лиця,
коли у горлі стигне грудка
і грудень стигне в криницях.
Не задихнись в собі сама,
коли струсне немилосердно
тебе, мов градусник, зима
і нуль свинцево стисне серце
важким сатурновим кільцем,
і роки ляжуть на лице,
і тіло, втомлено й байдужо,
обляже, як ганьбою, душу.
Оте, зім’яте, мов тюльпан,
що опадає в нас таємно,
і все – донизу, все – доземно,
довічно, вічно, спати, спать…
Ми згодні. Ми не бунтарі.
Ми просто (о печаль!) старі.
Провівши синіх птиць у вирій,
а друзів – в землю, серед зим –
ідем надвечір містом сірим,
і крізь чаклунське скло сльози,
крізь сутінки і гострий щем –
в глухій стіні – Зелена Брама!
(Там – сад, там – синьо і багряно.
Там – вальс під голубим дощем.
Початок світу!
Сміх. Роса.
Рожевість вод, і скла, і тіла.
І злет фіранок ошалілих).
Я хочу в сад!
Я хочу в сад!
Та облітає з вій сльоза –
і де та брама? Де той сад?
Лиш повна втомою земною
стоїть у сутінках (це я?)
похила жінка під стіною,
глухою, сірою, страшною.
Стоїть.
Недовго їй стоять.
Про вірш
Драматично напружена елегія передає трагізм фізичного згасання, невідворотного старіння та відчуження душі від знесиленого тіла. Туга за втраченою молодістю розгортається між похмурою дійсністю 'глухої стіни' та ностальгійним маревом осяйного 'саду дитинства'.
Історія
Поезія припадає на рубіж сорокаліття авторки — екзистенційний злам, який Ірина Жиленко надзвичайно гостро переживала як прощання з молодістю та вхід у 'пізню осінь' життя. Цей період збігся з публікацією збірок 'Земля світляків' (1983) та 'Дім під каштаном', де світла барокова святковість ранньої лірики поступається місцем тривожній психологічній авторефлексії.
На світовідчуття поетки також впливала загальна задушлива атмосфера пізньорадянського застою та хвороби й відхід людей її покоління. Утрата друзів ('а друзів — в землю, серед зим') переростає конкретно-біографічний епізод і набуває ваги поколіннєвої драми людей шістдесятницького кола, змушених щодня опиратися сірості, самотності та марнінню.
Форма
Вірш написано чотиристопним ямбом із нерівномірним строфічним членуванням і динамічними пірихіями, що увиразнюють пульсуючий, місцями переривчастий рух думки — від сповільненої гіркої констатації до екстатичного пориву й подальшого безнадійного спаду.
Фонічна організація вірша базована на алітераціях свистячих і шиплячих звуків ('сіріє', 'свічко', 'стигне', 'сатурновим'), які підсилюють відчуття морозного стискання, заціпеніння та невблаганного холоду, що контрастують із сонорною хвилею спогаду про сад.
Як читати
Центральний конфлікт вірша криється в онтологічному розриві між невмирущою, спраглою краси душею та старіючим тілом, котре облягає її 'як ганьбою'. Символіка зими, вимірюваного градусником падіння температури до смертоносного нуля та 'важкого сатурнового кільця' створює майже фізичне відчуття стискання життя й астрологічно фатального тягаря долі.
Образний ряд побудований на різкій колористичній антитезі: монохромне, попелясте буття ('сіріє в дзеркалі', 'сіре місто', 'глуха сіра стіна') протиставляється міфологемам втраченого раю — 'Зеленій Брамі' та 'Саду', сповненим синяви, багрянцю, роси й летючих фіранок. Цей сад — синекдоха творчої наснаги, початкового едемічного дитинства та безтурботності.
Фінал поезії позбавлений легкої розради: міраж саду розчиняється у сльозі, повертаючи ліричне 'я' до жорстокої пластики старості. Образ 'похилої жінки під стіною', яка з болісним відчуженням споглядає саму себе збоку, переростає в універсальний символ примирення з долею перед остаточним небуттям ('Стоїть. Недовго їй стоять').
Теми: старіння і в'янення · екзистенційна самотність · туга за молодістю · тіло і душа · архетип саду · трагізм часу