Сутінки
Жиленко Ірина
У сутінках душі моїй тривожно.
Між цих смутних задимлених пожеж,
між цих туманів розминуться можна
з життям своїм і заблукать в чуже.
У сутінках виходять з себе речі
і роблять перший крок у безконечність
Втрачає слово точність, жінка – вік,
і не втрапля додому чоловік.
Палають бари золотом пляшок,
вогниться диму золота ганчірка.
Знайти тут місце – як відкрити зірку.
Іди додому, до своїх пташок,
до марок, до сім’ї, що рибну юшку
сьорбає із буденних тарілок.
Та сутінками прищемило душу –
і потягло її, і повело…
Засипав захід розжарілим приском
майдан, де лунко гухкають м’ячі,
селянка в хустці продає редиску,
і лотерейне колесо звучить.
Посидь на лаві у ногах Атланта,
який тримає Всесвіт. Ще трима!
Хоч стільки вже на ньому пут і ран
тих-
живого місця од синців нема.
Ще й протягами повна голова,
провалена ракетами навиліт.
Стоїть, мов трухле дерево, – і хвиля
часу його коріння підмива.
Край неба чорним сутінком налито,
і хмара повна не дощем – вином.
Крізь неї промінь, запаливши квіти,
потік в чиєсь розчинене вікно.
І хтось когось так неможливо жде!
А інший все життя кудись іде.
І ця ось жінка спить усе життя,
у тихім сонці вії мерехтять.
Від чого люди злі? – мені скажіть.
З нудьги? (Бо все, що буде, – вже
було?)
Чом об серця їх вогняні ножі
вигострює щодня вселенське зло?
І що таке цей сутінок нещадний?
Кінець?
Початок?
Кассандра каже: “Знаю – та мовчу”.
Але темніють очі у Кассандри.
А я не хочу знати. Я свічусь.
І квіточку кладу в ногах Атланта.
Прости мене, не можу дорости.
Та вірю, вірю в твою вічну бронзу.
І тихо, і розгублено летить
по небу кулька…
Догасає сонце.
Про вірш
Глибока урбаністично-філософська елегія про граничний сутінковий стан буття, де межа між реальністю, ілюзією, добром і злом стає хисткою. Твір поєднує трагічне усвідомлення знесилення світу під тягарем космічного зла з жертовним поривом любові, чистоти та збереження світла в душі.
Історія
Поезія постала в період творчої зрілості Ірини Жиленко (1970-ті роки), коли в її доробку затишні акварельні візерунки дедалі частіше пронизуються тривожними екзистенційними роздумами над долею людства, кризою цивілізації та дегуманізацією міського середовища. Це час, коли після хвиль арештів шістдесятників і посилення цензури внутрішня еміграція багатьох митців наповнювалася трагічним передчуттям апокаліпсису.
Вірш віддзеркалює контраст між київським побутовим середовищем епохи застою (бари з золотом пляшок, лотерейні колеса, базарна метушня) та універсальним виміром вічності, в якому знемагає міфологічний титан, обтяжений війнами і науково-технічним мілітаризмом («голова, провалена ракетами навиліт»).
Форма
Вірш витриманий переважно в ямбічній мірці з чергуванням чотири- та п'ятистопних рядків, що створює ефект сповільненої, розміреної, але напруженої філософської медитації. Римування перехресне та суміжне з використанням виразних точних і неточних асонансних рим (тривожно — можна, безконечність — точність, Атланта — ран тих).
Композиція побудована на кінематографічній зміні планів: від суб'єктивного душевного стану камера зміщується на нічні міські вулиці та побут городян, потім різко злітає до монументального міфологічного масштабу й завершується гранично інтимною, сповідальною кодою.
Як читати
Сутінки у творі трактуються не як астрономічне явище, а як онтологічна зона ризику, метафізичний «міжчас», коли руйнуються звичні координати речей («виходять з себе речі і роблять перший крок у безконечність», «втрачає слово точність»). У цьому просторі розмиваються ідентичності: можна «розминутися з життям своїм і заблукать в чуже». Банальний комфорт затишного дому (пшенична юшка, сімейні ритуали, колекціонування марок) протистоїть нездоланній фатальній тязі душі до трансцендентного й незнаного.
Ключовою кульмінацією стає образ Атланта, який тримає Всесвіт. Жиленко дегероїзує класичний античний міф, перетворюючи титана на страдника XX століття — побитого, вкритого синцями, з головою, пробитою ракетами, що уподібнюється «трухлому дереву» під ударами хвиль часу. Це пронизливий алегоричний образ сучасної цивілізації, яка балансує на межі глобального самознищення, де навіть небо налите не дощем, а важким жертовним вином.
Фінал твору розгортає вічний діалог із міфом про віщунку Кассандру. Лірична героїня свідомо відмовляється від холодного, приреченого всезнання («не хочу знати») на користь дієвої етики світла («Я свічусь»). Покладання маленької квіточки до ніг пошматованого Атланта — це квінтесенція філософії самої Жиленко: навіть якщо людина безсила відвернути світову ентропію («не можу дорости»), крихітний жест милосердя, щирості й вірності красі є єдиним порятунком проти вселенського зла.
Теми: екзистенційна криза буття · цивілізаційна тривога та війна · протистояння світла і вселенського зла · жертовність і милосердя · пошук власного життєвого шляху · урбаністичний пейзаж і міфологізм